Десь під Донецьком. Навіщо в 60 км від війни людина вирощує дике поле

admin 22 Листопада, 202122 Листопада, 2021

У 60 кілометрах від окупованого Донецька він лікує землю. Засіває поле насінням трав, повертаючи йому життя.

Мине час, і на цьому місці знову виросте дикий степ. Як і має бути. Бо неможливо просто спостерігати за тим, як зникає частина твого дому.

Що посієш

Він живе на два доми. У Мирнограді − його родина, поруч в селищі Новоекономічне − батьки. Віднедавна на карті додався третій пункт, обов’язковий для відвідування, − село Разіне.

У тому трикутнику діється чудне. Агроном за фахом, еколог за покликанням, перекладач і репетитор з англійської мови Олексій Бурковський вирішив повернути природі свою земельну ділянку.

Разіне знаходиться трохи збоку від траси. За останнім переписом тут мешкає півтори сотні людей. Якщо пройти село наскрізь, подолати в зарослі очерету місток через Казенний Торець, то зрештою потрапиш до семи гектарів майбутнього дикого поля.Зелений острів Олексія Бурковського в оточенні зораного степуФОТО: ТК ОРБІТА

− Можливо, ви надто очаровані, але моєму травостою лиш чотири місяці, − заздалегідь попередив Олексій, аби я дарма не тішила себе надією, побачити безкраїй пейзаж з тарпанами, що зникли в нас більше ста років тому.

Зараз його поле в сім гектарів нагадує радше в’язня в супроводі конвоїрів. По-весняному зелений острівець з двох боків затиснутий чорними смугами оранки, а з третього − соняхами.

− Здається, вас оточили, − кажу Олексію.

Він усміхається:

− Ви неправильно зрозуміли. Ми наступаємо.

Власне його ділянка була частиною зораного поля − ріллі, що поруч. Протягом останніх десяти років її орендувала агрофірма, яка вирощувала тут соняшник, пшеницю і кукурудзу. Та у 2020-му строк оренди закінчився. Олексій вирішив її не подовжувати, зате подав документи на консервацію землі.

− У свідомості людей степ − це порожнеча. Її треба заповнити чимось “корисним”, бо не може земля просто так “гуляти”, − говорить Олексій.

Та замість “корисного” тепер − люцерна і кострець, або ж, як навчила мене молодша Олексієва донька Люда, стоколос.

Багаторічні трави ростуть, поступово захоплюючи територію. Вони першими вступили в бій з бур’янами. Витіснити їх, особливо амброзію, яка миттєво влізає всюди, де є ніша, − найскладніший етап.

Засівали поле вручну: Олексію допомогли друзі. На початку було весело, аж поки дорослі не побачили, які на вигляд ці гектари. До того казали: “Давайте возьмем женщинам шезлонги”, а потім: “Наверное, мы не справимся за сегодня”. Лиш у дітей відкривалося друге-третє дихання. І вони невтомно розкидали насіння, змішане з землею. Люда, звісно, теж.Олексій з друзями повертають степ природіФОТО: НАТАЛІЯ МИРОНЕНКО

Амброзії на ділянці ще багато. Та Олексій тим не переймається. Природа візьме своє, впевнений він.

− Ми завжди захищалися. Такою є основна стратегія природоохорони. Але годі. Необхідно переходити в контратаку. Виривати території з антропогенного полону.

Степам тут не місце

Навіщо? Відповіді пролітають повз у вікні автівки. Ми їдемо з Разіного в Новоекономічне, де Олексій народився.

З одного боку траси трактор оре поле. На землі навіть здалеку помітні плями, що нагадують синці. Це ерозія. Ту виснажену ділянку мали б залишити в спокої, але ж ні. Поруч землі, які колись віддали лісникам. Вони чомусь засадили їх чужими для цієї місцевості акаціями і маслинками. Аби тільки не степ.Піраміди териконів, як велетні, що прихилилися вухом до землі. Їхні тіла вкривають глибокі зморшки, прориті потоками води. Від того мертве видається живимФОТО: ДМИТРО СІМОНОВ

Коли Олексій проводить дітям екскурсію, то завжди запитує: “Що ви бачите навколо?”. “Нічого”, − зазвичай відповідають вони. “Правильно. Не можна побачити те, чого немає. Все знищено”.

Донецька область, яка знаходиться у степовій зоні, розорена на 81%. Острівці степів щуляться на 8% її території. Здається, що степи ми любимо хіба що в піснях.

Насправді існують навіть нормативні документи, які передбачають консервацію найбільш деградованих орних земель. Проте, яким чином це робити, коли більша частина ріллі знаходиться в приватній власності, і ще трохи − у власності громад, держава не пояснює.

− Кожен вид рослин чи тварин, наче колона мосту. Але ж якщо у моста вибивати підпору за підпорою, то він зрештою повалиться. І ми опинимося під ним, − каже Олексій.

Він не народився захисником природи. Навіть помічати почав її не одразу. Аби ці ідеї пустили коріння, як зараз люцерна і кострець оплутують корінням його землю, йому спочатку довелося здійснити сходження.

Воно не було ні стрімким, ні простим. Але це природно. Щоб, приміром, з’явилися чорноземи, якими ми так пишаємось, знадобилася не одна тисяча років існування степу.

Священна гора

− Бачите той пагорб?

Олексій показує на височину попереду.

− Це моя “Фудзіяма”, − каже він.

Власне заради неї ми і приїхали в Новоекономічне.

Для зручності нашого героя його “гора” умостилася недалеко від рідної хати. Якщо не метафорично, а так як воно є, то це Галина Гірка. Якщо тепло, по-родинному, то просто Бугор. Відкрив його 5-річному Олексію старший брат. “Лізь і не оглядайся назад, поки не видерешся”, − наказав він Олексію, коли той вперше піднімався на верхівку.

Тепер Олексій те саме каже кожному, кого веде на Бугор. На своїх горолазів пагорб справляє магічний ефект. Приміром, Олексієву дружину Оксану він примирив з переїздом у ці краї.Сходження на “Фудзіяму” − Галину Гірку. ФОТО: ДМИТРО СІМОНОВ

Мене Олексій теж попередив:

− Лізьте, але не оглядайтеся назад.

− А то скам’янію? − віджартовуюсь я.

Олексій не одразу осягнув, який скарб має під боком. Зате прекрасно бачив терикон шахти “Капітальної”. Здавалося, що у хлопця тут не може бути іншої долі, ніж шахтарська.

− Але ж мій батько був телемайстром, − усміхається Олексій.

Удома завжди була якісна апаратура, а значить закордонна музика та “ворожі голоси”. Ще й старший брат підштовхнув до вивчення англійської мови. Тому Олексій зростав дещо за інших умов, ніж багато хто з його однолітків.

Проте, мав і цілком типові на той час інтереси. Цікавився бронетанковою технікою, знав характеристики танків різних часів і країн. Дивився кіно про війну. Але разом з тим і “В мире животных”, а трохи згодом документальні фільми Девіда Аттенборо “Життя на Землі” та “Жива планета”.

Вони справляли враження. Але кадри з них сприймалися, як щось дуже далеке.

− У нас немає лісів, тож немає природи. Так я собі це розумів, − пояснює Олексій.

Можливо у танків так і не з’явився би конкурент, якби батько десь не дістав визначник птахів “Птицы открытых и околоводных пространств СССР”.

“Ну добре, ведмеді у нас не ходять. Кабани і лосі не бігають. Але ж є птахи!”, − подумав хлопець.

Вичитав, що можна вести щоденник спостережень. До справи залучив друга, який у 9 років вже вмів користуватися фотоапаратом “Зеніт”. Брав з собою підзорну трубу, будив спільника о 6-й ранку і вони йшли спостерігати за птахами. Кого налякали, того побачили. Нове захоплення затягувало. І зрештою “танкіст” програв “орнітологу”.Олексій тримає бінокль, куплений ще тоді, коли йому було десять ФОТО: ДМИТРО СІМОНОВ

Ми йдемо схилом Галиної Гірки.

− Це, до речі, ковила волосиста, − показує він на тонкі вже висохлі завитки, що тремтять над пагорбом. Рука сама тягнеться провести по них і пригладити, наче волосся, яке розкуйовдив вітер.

Рідні краї він залишив у 1994-му, коли поїхав вчитися на агронома в Дніпропетровський аграрний університет.

Саме в студентський період в Олексієвому житті несподівано проявилися рослини. Викладач з ботаніки примушував збирати їх для гербарію. Олексій приїжджав до батьків, годинами ходив околицями, дивлячись собі під ноги, і зрештою

зрозумів: це ж цілий світ. Хоча раніше здавалося, що то лише бур’яни, які заважають нормально роздивлятися птахів.

До усвідомлення степу залишалось ще трохи вгору. Прозріння трапилося в університетській аудиторії.

− Що ви бачите, коли виїжджаєте за місто? − питає в студентів академік Микола Трохимович Масюк.

− Поля?

− Правильно. А що мали б бачити?

Западає мовчанка. Він бере крейду і малює на дошці діаграму за Ауреліо Печчеї. Перший президент Римського клубу вважав, що для того, аби підтримувати життєздатність біосфери, природні екосистеми мають охоплювати 80% суходолу. А в Україні тільки рілля займає більше половини території.

− Слухати в аграрному університеті від аграрія, що рілля в такому масштабі та дефіцит природи − це катастрофа, було дивно, − пригадує Олексій. − Але мене раптом переклинило. Як я не помічав цього раніше? Нарешті зрозумів, чому не помічав степ, коли почав спостерігати за птахами. Бо все розорано. Це була революція свідомості. І відповідь на питання, що відбувається.

Пізніше він знайде відповідь на питання, чому.

− Еріх Фромм добре пояснив. Бо людина ненажерлива, − каже Олексій, поки ми продовжуємо поволі підніматися на Бугор. Звісно, не оглядаючись.

Степові рослини − блекота чорна і терен ФОТО: ДМИТРО СІМОНОВ

З-під ніг розходиться хвилями шурхотіння випалених до сухого і вибілених сонцем трав. Якби мене спитали, який степ восени, то я б відповіла: він як мати, що шикає дитині, намагаючись її заколисати на ніч.

− Цей пагорб нагадує мені мамонта або шерстистого носорога, − говорить Олексій. − Бо він рудий і волохатий. Раніше я не любив його восени, а тепер люблю.

Я майже впевнена, що Бугор відповідає йому тим самим почуттям. Принаймні інших охоронців у нього тут поки що немає.

− Як місцеві ставляться до ваших ідей? − питаю в Олексія. Цієї ж миті з-під ніг випорхує з гуркотом гвинтокрилу фазан, ледь не доводячи мене до інфаркту.

Відповідь коротка. Переважна більшість − ніяк. Цікавляться бібліотекарки, деякі вчителі, діти ну і, як не дивно, місцеві чиновники.

− Люди працюють, у них родинне життя. Вони цим не переймаються. Коли тут горить степ, біжить гасити тільки один крейзі.

Справжніх буйних мало.

Деградація землі

Є різні способи, як повернути степ. Можна почати з засівання невеликої суміші трав, як зробив Олексій. А потім чекати, доки природно насіються інші. Можна посіяти 5-6 видів рослин або й 40-50. Є такий, що нагадує пересадку шкіри. На вузькій смузі цілини знімають тонкий шар ґрунту разом з тим, що на ньому, і розсівають це по ділянці.

− А чому б не дати землі самовідновитися? − питаю в Олексія.

− Оштрафують за розповсюдження бур’янів, − усміхається він. − Є така стаття в адмінкодексі.

Нюансів багато. Почнімо з того, що не будь-яку землю можна законсервувати. Спершу треба довести, що вона достатньо виснажена. Це визначають за різними показниками, в першу чергу, за ступенем ерозії. Саме до таких земель відноситься ділянка Олексія.

Так трапилось, що свій проєкт він почав у невдалий момент, потрапивши у часову яму змін, пов’язаних з децентралізацією і передачею повноважень громадам. На початку його історії законодавчо були дозволені тільки два варіанти консервації: залуження або заліснення. Але поки його документи перекидали з одного органу до іншого, процедура змінилась і в законі все ж з’явилась опція “ренатуралізація”, тобто самозаростання.

Та Олексій все одно нею не скористається, бо вже посіяв трави. Є й ще одна причина. Під час навчання в Дніпропетровському аграрному університеті Олексій познайомився з майбутньою дружиною Оксаною, яка вчилась на філолога. ФОТО: ДМИТРО СІМОНОВ

− Агроном не дрімає, − сміється Оксана, збираючи нам наїдки на стіл. Я помічаю, що її волосся, заплетене в косу, кольору осіннього степу.

− Агроном-еколог, − поправляє дружину Олексій.

Фактично ж він отримав можливість реалізувати на практиці здобуті колись знання. На другому курсі університету Олексій проходив практику на території колишнього кар’єру з видобутку марганцевої руди в Дніпропетровській області.

Навколо − марсіанський пейзаж у жовто-бурих тонах. Бігають сороконіжки і повзають велетенські слимаки. Задача − зробити так, щоб на цьому місці “яблуні цвіли”, тобто можна було вирощувати, приміром, пшеницю. Там Олексій вчився поступово перетворювати породу на ґрунт, який знищили в процесі видобутку.

− Звісно зараз я хочу пришвидшити процес. Скоротити ту стадію, коли ростимуть самі бур’яни, − пояснює Олексій. Всі етапи проєкту він детально описує в блозі, а бажаючі підтримують його справу фінансово.

Нещодавно на ділянці підсіяли дикі трави.

− Я така, що і шавлію посіяла б, − пізніше зізнається мені Оксана. − Так хочеться, щоб наш степ скоріше зацвів.Шавлія поникла − одна з найпоширеніших степових рослин. ФОТО: ОКСАНА БУРКОВСЬКА

Та все йде своєю чергою. І навіть за оптимістичним сценарієм на відновлення знадобиться 6-8 років.

− Раз, клацнув пальцями, і ось у тебе степ − такого не буде. Природа повільна.

Не чекати чудес, але робити, що можеш, наполегливо і послідовно. Цьому Олексія навчила старша донька.

Народження Надії

Обкладинку книжки “Степові ландшафти Донецької та Луганської областей” прикрашає світлина маленької Надії у віночку зі степових трав. На ній вона визирає крізь шавлію. У свої майже два роки дівчинка встигла стати символом степів.

Олексій невипадково використовував знімки доньки для ілюстрації в природоохоронних виданнях. “Я хочу надати сенс її життю”, − якось напише він пояснення в блозі.Надія Бурковська росте разом із степом. ФОТО: ОКСАНА БУРКОВСЬКА

Можливо, так Олексій намагався наблизити доньку до свого світу. Адже прийняти те, що вона завжди буде у власній галактиці, непросто. Там правлять календар, ритуал і розклад зі зрозумілою дівчині черговістю дій. Є в цьому дещо спільне зі степом, який відновлюється у певній послідовності і перестрибнути хоча б один з етапів, аби пришвидшити процеси дуже складно або неможливо.

− Ми думали, у нас росте дитина-вундеркінд, − розповідає Оксана. 13-річна Надія проходить повз нас і заглиблюється в гайок в кінці городу.

Вагітною Оксана марила раннім розвитком. Коли Надія народилася, розвішувала над її ліжком чорно-білі геометричні фігури, як вчили в книжках, яскраві іграшки, згодом ліпила з нею, малювала.

Надія натомість розвивалася стрибками. Мовчала, а потім раптом заговорила. Вивчила кілька десятків англійських слів і розповідала безліч віршів. Батьки тішилися.

Коли Оксана показувала доньці, приміром, кота, що лежав на сонці між грядками, дівчинка розповідала всі відомі їй віршики про котиків. Проте живе пухнасте створіння, якого можна було торкнутися, її не цікавило зовсім.

− Мені здавалося, що вона не може скласти докупи реальність і слово. Вони ніби існували паралельно, − пригадує Оксана.

А потім в два з половиною роки Надія замовкла. У три їй поставили діагноз аутизм. Спочатку батьки вірили, що якщо дуже постаратися, то все можна виправити. Оксана тоді прокидалася з думкою: “А раптом все минулося?” І Надійка, яка вже уникала обіймів, обхопить її руками.

Коли родина вирішила переїжджати ближче до Олексієвих батьків, то найбільше лякало, що в невеличкому містечку вони не знайдуть для доньки того, що вона потребує. Переїхали, віддали в спецгрупу дитячого садка і всі страхи почали справджуватися. Ніхто не розумів, як працювати з Надією. Олексій з Оксаною навіть привезли з Харкова психолога, яка прочитала лекцію про аутизм.

Тоді Олексій зрозумів, що дива не трапиться. Але вони з дружиною можуть соціально адаптувати доньку. Попереду було багато роботи: заняття вдома, в реабілітаційному центрі, пошук спеціалістів і таких само батьків.

− Більше за все мене дратувало, коли люди казали “переросте”. Не переросте, − каже він. З цим довелося змиритися.

Удача чекала на них у звичайній школі.

“Я не знаю, що робити, але буду вчитися разом з вами”, − на першій зустрічі сказала молода психолог-дефектолог, яка мала допомагати Надії з навчанням. І почала працювати з дівчинкою. За рік Надія пожвавішала, почала говорити, навчилася писати, а через писання − читати.

− Цього значного прогресу не було б, якби нам не трапилася небайдужа людина, яка переломила ситуацію, − каже Олексій.

Зрештою небайдужістю і можна змінити навіть те, що видається безнадійним, як от спасіння природи.Олексій з доньками − Надією і Людмилою. ФОТО: ОКСАНА БУРКОВСЬКА

− Можливо хтось подумає, що я придумав собі степ, щоб відволіктися, знайшов віддушину, − Олексій ніби зчитує питання, яке я не наважуюсь вимовити вголос. Чи ідея вилікувати землю, не з’явилась задля того, щоб повернути собі вислизнулий з-під ніг ґрунт, через неможливість вилікувати доньку.

− Моя відповідь − ні, − каже він. − Уся ж ця історія почалася задовго до народження Надії.

Напевно ще з членських внесків в Greenpeace, вперше сплачених в студентські роки.

Плани міняються

“Активні дії краще, ніж пасивне споглядання”. Олексій і досі пам’ятає тодішній слоган Greenpeace. Та до більш активних дій, ніж сплата 20 грн внесків раз на два місяці, він у 1998 році, схоже, був ще не готовий.

Олексій зосередився на науковій кар’єрі. Їздив на практику до Чехії і Великобританії. Йому здавалося, що все прописано наперед і на нього чекає прекрасне майбутнє науковця. Та відомо кого можна розсмішити своїми планами.

Несподівано помер ректор університету, який був науковим керівником Олексія. І світле майбутнє усе почало валитися на очах. Тож довелося наново віднаходити себе.

Олексій пробував. Приміром, вклав заощадження у грибний бізнес і зрештою втратив все. Аби перемкнутися, все частіше вибирався з Оксаною за місто, лазив по ярах, їздив у рідне селище.

Тоді Олексій вперше відчув розчарування у великому місті. Воно ніби виштовхувало. Але він пручався, як міг. Чергова спроба. Пішов працювати до однокурсника: займався ландшафтним дизайном у великих заміських будинках. І на власні очі побачив, як виростав особняк там, де мав бути ліс.

− А я ж на цьому заробляю гроші. Мене почали гризти докори сумління, − зізнається Олексій.

Краще вже бути бригадиром комплектувальників на складі. Коли під ногами дно, відштовхнутися легше. Олексій працював по нічних змінах, а вдень почав писати на екологічну тематику. І несподівано опинився саме там, де треба. Коло знайомств у природоохоронній сфері розширювалося, поки не поглинуло з головою.Олексій Бурковський: Нарешті я відчував себе на своєму місці. У мене сформувалось розуміння, що люди, які живуть у Карпатах, мають зберігати ліси, люди на Поліссі мають оберігати болота, а люди, які живуть у степовій зоні − оберігати степ. ФОТО: ОКСАНА БУРКОВСЬКА

Багато років поспіль Олексій відстоює кожен клаптик степу, рятуючи його то від розорення, то від заліснення. Ще відтоді, як долучився до громадської кампанії “Збережемо українські степи!”.

Рятування степу не виглядає ефектно. Скоріше нудно. Навіть дуже. Все це папірці: тони звернень і гектари скарг. Робота з документами і зараз, за словами Олексія, головне з того, чим він займається. Різниця лише в географії. У 2012-му Олексій з родиною повернувся в місця, де він народився.

Здавалося б, як і на що він впливає, знаходячись у маленькому містечку? Проте коли із Земельного кодексу в 2019-му хотіли прибрати статтю про особливо цінні землі і порядок їх охорони, то саме з аналітикою, підготовленою Олексієм, його колеги екологи прийшли на засідання парламентського аграрного комітету.

− Деякі найстрашніші речі ми тоді відбили. На жаль, мало хто дивиться на земельне питання з екологічної точки зору, − говорить він.

Ще Олексій створює ландшафтні заказники на Донеччині. Завдяки йому в околицях Новоекономічного зробили вже три природоохоронні об’єкти. Найбільший − “Приторський”.

− Десь я прочитав, що коли спостерігаєш за птахами, справа не в просторі, а в часі. Замість злякати птаха і побачити, просто сидиш тихо і чекаєш, поки він сам вийде або вилетить на тебе. Ось і зі мною трапилося щось подібне. Ніби нікуди не бігаєш по світу, робиш справу і чекаєш на свій час, − пояснює він. − Я був за кордоном, бачив Стоунхендж, читав у дитинстві про Середньовічну Європу. Мені здавалося, що там є життя, а тут нічого немає. Аж раптом почав бачити і вивчати те, що поруч. У мене з’явилося відчуття рідної землі.

Втратити її Олексій міг в 2014-му, коли почалася війна. Та, на щастя, Покровський район Україна відстояла.

− Звісно було страшно, хоча війну, як можливий варіант розвитку подій, я розглядав ще з початку 1990-х років, − розповідає Олексій. − З іншого боку, ці події призвели до сплеску громадської активності на Донеччині. Тут почалися процеси, які були неможливі за часів політичної монополії Партії регіонів.

Це стосується, приміром, волонтерства, краєзнавства і природоохоронних ініціатив. Усі заказники, що з’явилися навколо селища Олексія, створені саме під час війни.

На вершині

Зрештою ми видираємось на хребет чи то мамонта, чи то шерстистого носорога, і я обертаюсь.

Не кам’янію, але завмираю. Зелено-жовта долоня рівнини безкрая. Повітря так багато, що несвідомо робиш вдих глибше. Цятками біліють будинки, праворуч синіє церква, а далі вглиб темніють терикони, нагадуючи човни з кораблями на краю моря, яке зникло мільйони років тому. Зостався тільки білий вапняк під ногами. Ластівки, як стріли індіанців, прорізають повітря.Олексій Бурковський: Мені подобається, коли птахи літають внизу, а ти на них дивишся зверху і наче сам літаєш. ФОТО: ДМИТРО СІМОНОВ

Він зриває листок полину австрійського, розтирає його і вітер підхоплює тонкий гіркуватий аромат. У нього вплітається ромашковий запах роману фарбувального.

Для Олексія це сакральне місце. І, напевно, не тільки тому що з Бугром пов’язано чимало особистих осяянь. Просто перед кожним клаптиком природи, якому дивом вдалося не потрапити на службу людині, відчуваєш щось подібне до богобійного трепету. Особливо гостро відчуваєш це в місцях, де на обрії всюди бачиш копри шахт і терикони.

Олексій з дружиною частенько витягають шезлонги, беруть каву або чай, бінокль, фотоапарат. Вмощуються так, аби бачити Галину Гірку, і спостерігають. На електричні стовпи зазвичай сідає боривітер, літають бджолоїдки, луні, іноді бігають лисиці. У цьому році Оксана сфотографувала двох козуль.

− Моя мрія померти отут − з видом на Бугор, − зізнається Олексій, коли ми спустилися вниз. − Або там − на Бугрі.

Але ж кажуть, що той, хто зійде на вершину Фудзіями, отримає безсмертя.

Крапля до краплі

Повернімося до майбутнього степу. За полем, що межує з ділянкою Олексія, рівнина починає розходитися хвилями-ярками. Це природньо захистило її від розорювання. Місцину обмилували байбаки.

− Знаєте, в чому жарт? Для тих, хто тут живе, ліс − екзотика. А степ люди і справді не сприймають. Один мій друг каже, що це щось генетичне. Бо степ завжди був ворожим для нас, від нього йшла загроза.

− Скільки тут видів рослин? − питаю в Олексія, поки ми пробиваємось крізь стеблини, які постійно хапають за коліна і безперестанку шарудять: впади в траву, подивись у небо.

− Десь під дві сотні, − відповідає Олексій мені і тим, хто каже, що степ − це пустище, якого варто позбутися, або розплідник бур’янів, що летять людям на городи.

− А як би ви описали степ?

− Є такий вислів, що степ − це ліс догори ногами. Без нього не було б чорнозему. А коли є гумус, є волога, будуть річки і підземні джерела. Інакше поверхня землі перетворюється на пластилін і вода не затримується, просто стікає, − каже Олексій. − Інший момент, біорізноманіття. Основні запилювачі врожаю, то дика бджола, а не домашня медоносна.

− Стоп. Ми зараз намагаємось все пояснити через корисність для людини, − перериваю його, сміючись.

− Я змушений так казати! Інакше мене взагалі не зрозуміють, сприйматимуть за божевільного, якщо я скажу, що є найважливішим.

− А якщо відпустити себе?

− Тоді все просто: природу треба зберігати заради неї самої.Олексій Бурковський: Дайте природі не мільярд дерев, а найголовніше − землю. І вона сама розбереться, де має бути ліс, де степ, а де болото ФОТО: ОКСАНА БУРКОВСЬКА

Пояснити про степ Олексій спробував у науково-популярному фільмі “Торські степи: життя смерть… воскресіння”. Потім був ще один фільм “Донеччина заповідна – насіння життя!”. Але саме в “Торських степах” Олексій вперше згадав про ревайлдинг.

душить, звісно. Але є ідейні моменти. Коли ми знімали “Торськи степи”, то останню частину присвятили саме ревайлдингу − відновленню природи. Диктор проговорив написане мною і я подумав: я тут розповідаю, що треба повертати еродовану оранку в природу, а сам щороку отримую гроші за оренду. Треба було відповідати за власні слова,− усміхається Олексій.Олексій Бурковський: Мене питають, чи є в ньому природна цінність. Я завжди відповідаю: не треба дивитися на охорону природи крізь призму короткого людського життя. Будь-яка земля, яку ми віддаємо природі, — це добре. Вона все виправить. Якщо не через 10, то через 300 років ФОТО: ДМИТРО СІМОНОВ

Ділянка майбутнього степу одним боком підпирає землі ще одного невеличкого заказника “Караковський”, який створила громада за ініціативи Олексія.

Він веде крізь зарості терену, де посеред висохлих трав червоніє листям молодий степовий мигдаль. Навесні він заквітне рожевим цвітом. Його Олексій сподівається побачити на своїй ділянці. А ще шавлію, яка додає степу насиченого фіолетового кольору і, звісно, ковилу. Якщо мріяти сміливіше, то додайте до цього дику півонію.

Але максимум, − створити такі умови, щоб тут могли жити тварини. Олексію хотілося б відтворити популяцію ховраха, якого востаннє бачили в цих краях в 2000 році.

− Але ж ваш степ − крапля в океані. Це нічого не змінить, − кажу Олексію.

− Хтось з християнських святих сказав: “Навіть якщо всі навколо стануть єретиками, я єретиком не стану”, − відповідає він. − Я звісно не святий, але не можу просто взяти і підняти білий прапор. Мені хочеться дати надію тим, хто вболіває за природу. Показати, що ми можемо не лише відступати або тримати оборону.

фільм “Донеччина заповідна – насіння життя!”. Але саме в “Торських степах” Олексій вперше згадав про ревайлдинг.

− Я вважаю себе природоохоронцем. Гадаєте, у мене не було куркульських інтересів? − сміється він.

Щорічна платня за пай безперечно помічна для сімейного бюджету.

− Гроші, які звалились з неба. Я ж нічого не робив, щоб їх отримати − просто здавав в оренду пай. Жаба трошки

− Але ж ваш степ − крапля в океані. Це нічого не змінить, − кажу Олексію.

Олексій сподівається, що його приклад підхоплять інші. Поки що в це важко повірити. Але ж…

Надія влітку навчилась кататися на велосипеді. Спочатку це так само здавалося неможливим. Коли вона сідала на велосипед, то всі частини її тіла починали рухатися окремо одне від одного і не могли порозумітися між собою. Та зрештою вона мчить вперед.

Олена Струк, для УП

Джерело