The Guardian: Як ветерани війни в Сирії розпочали кровопролитну кампанію у Мотижині під Києвом. Читати неможливо, не те що забути чи простити
Героя цього матеріалу везли до спецтабору із зав’язаними очима у вантажівці після побиття, імітаційних страт та інших тортур у його будинку. Російські солдати встановили похмурий розпорядок, який вони щодня відпрацьовували у п’яній спразі крові.
Під час побиття Олега Бондаренка вибили кілька зубів, його тіло вкрите шрамами, а пошкодження хребта можуть залишитися назавжди. Але почуття гумору чоловіка залишилося незмінним, незважаючи на багатоденне судилище з боку колишніх учасників війни в Сирії. Останні принесли жахи тієї війни колись пасторальні околиці Києва, пише The Guardian.
“Мій маленький будиночок”, – сказав він з іронічною усмішкою, вдивляючись у бетонну трубу, занурену в землю. Вона недостатньо глибока, щоб у ній можна було стояти, і недостатньо широка, щоб сісти; цього простору вистачає тільки для того, щоб утримувати згорблену людину в сутулому положенні. У березні Бондаренко тримали тут два дні, він поступово втратив відчуття у руках та ногах, а потім здатність рухати ними.
Спецтабір у Мотижині: вбивства, імітаційні страти та тортури
Російські війська прибули до Мотижина під Києвом через кілька днів після початку війни. У невеликому лісі на околицях вони сховали батарею ракетних установок «Град» та іншої артилерії, розкопали бліндажі для десятків військових, а потім розбили табір для тортур та вбивств мирних жителів у комплексі біля їхніх позицій.
На момент, коли Бондаренка привезли – із зав’язаними очима у вантажівці після побиття, імітаційних страт та інших тортур у його будинку, а потім на покинутій фермі – солдати встановили похмурий розпорядок, який вони щодня відпрацьовували у п’яній спразі крові.
У сусідньому лісі копали неглибокі братські могили.
“Це було систематично”, – сказав він. Поляну біля великого ганку сховища використовували для тортур офіцери, які відпочивали та їли під навісом. На руїнах розбомбленого будинку відбувалися страти, а сусідньому лісі рили неглибокі братські могили.
Російський фашизм. Село Мотижин. Дві жінки та четверо чоловіків. Розстріляні. Вбиті пострілом в потилицю.
Цей кошмар очолювали три чоловіки, які сформувалися як військові під час кампанії в Сирії. Потрапивши у свою підпільну камеру, Бондаренко чув, як вони зловтішаються з приводу їхнього переміщення в Україну. “Вони сказали, що після Сирії для них тут як у казці… Це багате село, і вони мали що вкрасти».
З моменту початку вторгнення стало зрозуміло, що серед військових та офіцерів, що воювали там, було багато, хто перебував у Сирії. Але тепер свідчення Бондаренка стають доказами найгірших зловживань служителів режиму Башара Асада вже на війні в Україні.
Імена командирів, що працювали в Мотижині, будуть оприлюднені незабаром
Прокуратурі Київської області довелося різко перейти від розслідування злочинів у невеликих містах до документування масових звірств у таборі смерті на околиці Києва. Старший прокурор області Олег Ткаленко сказав журналістам:
«Ми знаємо про цих командирів. Ми близькі до того, щоб їх ідентифікувати, і їхні імена незабаром будуть оприлюднені».
Він також зазначив, що владі відомо, що низка російських військових, які прибули до Київської області, раніше орудували в Сирії. Бондаренко сказав, що спецслужби вже назвали ім’я одного з його головних мучителів.
На відміну від Сирії, в Україні можна допитувати та мучити, не вимагаючи перекладача
У Мотижині, на відміну Сирії, солдати могли говорити тією ж мовою, як і їхні жертви, але це мало значення. Вони використовували цей зв’язок просто для того, щоб допитувати та мучити, не вимагаючи перекладача.
«Це «Російський світ»»,– сказав Бондаренко з гіркою іронією, оглядаючи поле вбивств у своєму селі, маючи на увазі концепцію, яку Володимир Путін використав для виправдання свого вторгнення, вона заперечує українців як націю і стверджує, що це Україна – це просто регіон “великої Росії”.
Бондаренко затягли до самого епіцентру смертельної операції Москви просто через те, що він жив там, де жив – один із поворотів долі, що поставив так багато тисяч українських мирних жителів на шлях жорстокості російських солдатів.
Голова територіальної армії села, можливо, не настільки хоробрий, наскільки практичний, утік із сім’єю на початку вторгнення. Але був власником двору поряд із реабілітаційним центром для наркоманів, де Бондаренко працює завідувачем.
Росіяни були розлючені після того, як українці із засідки позбавили цілу колону боєприпасів, які транспортували через центр села. «Наступного дня підійшли росіяни з двома танками, вбили людей, розстріляли машини та гаражі», – розповів чоловік, який працює в розграбованій та спаленій сільській крамниці. Вони також зруйнували кілька будинків на місці нападу.
23 березня, переконавшись, що неподалік діють представники українського руху опору, окупанти увірвалися до центру Бондаренка, стріляючи по стінах, дзеркалах та вікнах. Вони побили його, влаштували імітацію страти, а потім прив’язали до квадроцикла і змусили бігти, доки транспортний засіб їхало, сказавши, що якщо чоловік упаде, його застрелять.
Йому вдалося утриматися у вертикальному положенні, поки вони не дійшли до сусіднього двору, де його знову побили та інсценізували чергову кару. Потім, оскільки він не міг сказати їм місцезнаходження армійського підрозділу, до складу якого не входив, вони завантажили його із зав’язаними очима на вантажівку та відвезли до свого табору.
Незабаром після того, як він прибув, українські війська розпочали обстріл, і його викрадачі втекли до підвалу, залишивши його пов’язаним на вулиці. «Нам казали: «нехай уб’ють свої», – сказав Бондаренко, шматок уламка пройшов через його живіт, заподіявши кровотечу і шрам.
Перед смертю стріляли в руки або коліна, щоб завдати максимального болю
Тоді він не мав уявлення, де знаходиться, хоча табір був лише за дві милі від його будинку. Але він зрозумів, що там відбувається, коли солдати повідомили, що щойно вбили голову сільради разом із чоловіком і сином. Відома місцевим жителям як Ольга Петрівна, ім’я якої асоціювалося з прихильністю та повагою, вирішила залишитися та координувати допомогу та територіальну оборону, коли прибули росіяни. За це її сім’я заплатила життям; великий білборд з їхньою фотографією тепер висить при в’їзді до села з траси зі словами: «Вічна повага від жителів Мотижина».
За словами місцевих, жінка та її рідні були піддані тому ж садистському ритуалу, що більшість жертв табору. Їх сильно били, їх руки викручували і ламали, потім, коли наближалася смерть, їм стріляли в руки або коліна, щоб завдати максимального болю, потім знову стріляли в живіт, і нарешті жертви були вбиті кулею в потилицю.
“Я чув, як його вбивають півтори години і молився, щоб убили якнайшвидше”
Бондаренко сказав про одне пізнє вбивство, яке він почув, коли був у своїй схованці: «Я чув, як його вбивають півтори години і молився, щоб вони це зробили швидше».
Це фото ілюстративне, на ньому зображені також жертви з Мотижина, але не тих, про які розповідає Бондаренко.
Чоловік згадує близько 60 солдатів, розкиданих у землянках із офіцерами у будинку біля невеликого озерця. Не всі були сирійськими ветеранами: були й регулярні новобранці – такі недосвідчені, що вони два тижні не здогадувалися, що перебувають в Україні – їм доводилося готувати для командирів та носити воду, вони, мабуть, перелякалися від побаченого.
«Ці хлопці нічого цього не бажали; вони самі були шоковані побаченим».
У спробі, можливо, зберегти власну людяність, вони врятували Бондаренка через 48 годин після його важкого випробування. Поки мучители були п’яні, новобранці витягли його і віднесли до кімнати, яка використовувалася як в’язниця у задній частині будинку. Вони попередили його, щоб він мовчав і закривав обличчя: командири могли б уявити, що він серед інших у братській могилі, якщо не помітять, що він взагалі зник. Але як знайдуть, то обов’язково вб’ють.
Через два дні ті самі новобранці відчинили двері, сказали, що росіяни йдуть, і попередили двох чоловіків, які були всередині, щоб вони не виходили через дві години через ризик потрапити під приціл снайперів.
“Вони попросили помолитись за них”, – сказав Бондаренко. «Ці хлопці нічого цього не бажали; вони самі були в шоці, і я досі молюся за них. Вони врятували мені життя”.
Чоловіки також викопали індивідуальну глибоку могилу, щоб поховати жінку, вбиту снайпером, після того, як її батько, якого тримали разом із Бондаренком лише тому, що він прийшов на базу просити медичної допомоги, благав не кидати її до братської могили.
Тактика випаленої землі
Росіяни спалили ліс та поля, щоб позбавити українські війська можливості сховатись. Тепер весна повертається, зелені пагони виходять із обгорілої землі, а лише за кілька метрів від катівні цвітуть нарциси.
Неподалік могил розкрито книгу біля землянки. «Розповіді та казки», вона виглядає так, ніби її кинув у розпал того, що відбувається, молодий солдат, який поспішав піти, який не усвідомлював або не хотів знати, що зовсім поруч відбувався справжній жах, і що він був частиною всього цього.