…На вокзалі буквально на пару хвилин перетнулися дві колони чоловіків: кілька десятків «свіжомобілізованих неофітів» і з півтори сотні поранених, котрі чекали, коли їх розподілять по групах, що мали роз’їхатись на лікування та операції в різні міста воюючої України.
«Мобілізяки» дивились на цих посірілих, втомлених, пошматованих людей, одягнутих у залишки пікселів, камуфляжів, лікарняні халати і старі футболки та шорти, як на своє можливе (не дай Боже!) майбутнє, а поранені і скалічені лише кидали на новобранців співчутливі погляди. Мовляв, і ви такими, хлопці, будете. Якщо, звичайно, пощастить… Слово хлопцям, які всупереч усім смертям вижили.
* *— У мене позивний — Моісей. Це без варіантів, бо прізвище Моісеєв. Я з 16 в АТО, а тут перевели мене на САУ. А я ж, бачите, який високий, то пішов заряджаючим. Ця біда вчора сталась: шрапнель накрила! Мєхводу нічого, мені осколок у скроню і в ногу, а навідника, він гілки для маскування рубав, — через спину в серце на смерть. Я спершу думав, що він має шанси, підклав йому під голову ноутбук, шапку, хоча обличчя в нього відразу посіріло і знекровилось! Він сам із Дніпра, двоє діток маленьких лишилось…
Як я з осколком в скроні вижив — лікарі не розуміють. Просто не розуміють, і все. Ось він у мене в коробочці лежить. Мене ж від удару цим осколком метрів на три відкинуло… Контузія надважка — очі червоні і голова тріщить. Найбільше переживаю, щоб не комісували. Я хочу і буду воювати! Це моя земля, і я, Сашко Моісєєв, киянин, жодній потолочі не дозволю тут качати права! Ворога я зневажаю глибинною зневагою — ось він я, на фронті, який обрав свій шлях воїна, стріляй в мене! А ти, падла, гатиш по мирних людях, по жінках та дітях, ти не маєш права називатись солдатом — ти тупий агресор, окупант і шваль! Тут ти приречений!
Як я з осколком у скроні вижив — лікарі не розуміють. Просто не розуміють, і все. Ось він у мене в коробочці лежить. Мене ж від удару цим осколком метрів на три відкинуло…
…Я маю двох синів. 5 рочків і 1,5. Хороші хлопчики. Дуже їх люблю. Може, перед «передком» вдасться їх побачити?
* *— Мій брат піймав з друзями біля Енергодара «рашасолдата». В повному екіпіруванні, але без автомата — видно, побіг від своїх не в той бік. Той почав скиглити. Мовляв, обманули, не сказали, куди йдемо! Брат каже: «Ану, розблокуй свій телефон!» Той не хоче. Брат його попросив, єдиним ударом в яйця. Той розблокував. А там у месенджері: «Папа, мама, рєжєм хохлов — скоро будєм в Кієвє!» Дали по морді — і передали СБУ. Хоча треба було вбити, бо воно невиправне. Але і обмінний фонд потрібний, правильно?
* *— Ти от думаєш, що «вата» й зрадники тільки у вас на донецькому напрямку, а воно аж зовсім не так. У нас 1-ша рота майже вся полягла, бо два фермери на Херсонщині завели рускіх нам у тил! 19 чоловік лишилося з піхотної роти! 19… А було більше сотні! Всі, між іншим, були тоді в шоломах, але без броніків. Не видали. Більшість родом із Кривбасу…
А ще піймали ми попа, який корегував вогонь російських «Градів»! Техніку розбили, школу знищили, людей місцевих багато поранило — а цьому «божому слузі» ворог за це на карточку скинув 40 тисяч гривень! Ти, чуєш, брате, — 40 тисяч гривень!!! А ти кажеш, не убий… Ні, ми його не вбили — передали СБУ, хоча у мене б рука не здригнулась…
Поранило мене ПТУРом (протитанкова керуюча ракета. — Ред.) — страшна зброя, скажу тобі. Я бачив, як ПТУР вибуховою хвилею розірвав на дві половини командира підбитого танка, який вилізав через люк — од його верхньої половини до нас в окоп тільки рука прилетіла… Нас тоді кинули в атаку лобову, де вже чекали вороги з ПТУРами — думали, що ми наступатимемо з танками… Нас розбили в хлам! З’ясувалось, це був відволікаючий маневр — за цей час наші танки вдарили з іншого боку і відбили два села. Якби нам про це сказали, то ми б не тягнули з собою таку кількість боєкомплектів і гранат — мали б більші шанси втекти від вогню. ПТУР переді мною вдарив у дерево, думаю: якби не воно, то не мав би ти зараз, Анатолію, не тільки пальців на руці і одного ока, а й взагалі лишився б без голови, а то й без тіла. «Фартануло»…
* *— До нас в окоп прилетіло дві танкові болванки. Нас було там четверо. Врятував згин окопа. У всіх — важкі контузії, а у мене — три осколки в нозі і кусок задниці черкнуло! На нас хлопці ходили дивитись, ніби ми бронтозаври, бо щоб два танкових снаряди за три метри і всі живі — це неймовірно! Думав, додому відпустять на 10 днів, а тепер чую: осколки витягнемо, підлатаємо, легенька реабілітація — і в окопи! А мені від тієї контузії голова просто розколюється! Наш начмед каже: «Молодий — все пройде!». А я таких молодих чоловік двадцять у пакети спакував на «дємбєль»…
* *Туча, Нацгвардія, геть молодий хлопчисько, воював у Сєвєродонецьку:
— Ми з батьком — у сусідніх підрозділах. Він за мене переживає, я за нього. Як ото шість днів у Сєвєрі зв’язку не було, то я ледь головою не поїхав. Потім до мамки у Вінницю додзвонився, то вона заспокоїла, що батько живий.
Відразу стало легше. В Сєвєрі ми б піда…ів наказали, якби не їхня арта — б’ють масово і дуже точно — ямка в ямку. Я бачу, бо піднімаю «пташку» в небо — і все, як на долоні! До речі, її треба піднімати в одному місці, а садити в іншому, бо ті «казли» такі речі відслідковують.
Були в нас і 200-ті, і 300-ті, але, якби не везіння, то лягло б нас там у десятки разів більше… Я, між іншим, до своїх з РПГ (ручний протитанковий гранатомет. — Ред.) і автоматом на адреналіні вийшов із вивернутою ногою! Якби хоч на хвилю зупинився віддихатись — вже б далі не пішов ні кроку…
* *Піля, командир відділення, Нацгвардія, воював у Сєвєродонецьку:
— Я вже 5-й рік в армії — багато чого надивився. Коли Київщину від русні звільняли, заходили в містечка — люди нам на дровах борщ варили, останнє віддавали! Мені в пам’ять закарбувалася оповідь, як ці смердючі орки затягнули до себе в машину дівчинку-підлітка, її батько біг за машиною, кричав, а вони його зрізали автоматною чергою! Хіба таке пробачиш?!
…В Сєвєрі ми показали себе достойно. Хоча не можна було в місті в лоб атакувати, а такі команди віддавались! Ми нарвались на два кулемети і… самі все розумієте… В багатьох командирів настає ступор, бо вони просто не на своєму місці, а війна відразу показує, хто є хто. Всі ті, хто за своєю суттю є рвачами, кар’єристами на крові та імітаторами — це фундамент завтрашніх 200-х. Якщо їх не позбутись до бою — в бою це просто даремні жертви і вал похоронок!
Тішусь, до речі, що мені поламало пальці на руці, бо я страшенно люблю грати у футбол і, напевно, один із небагатьох, хто між відірваними руками і ногами обрав би краще цілі ноги! А ви, Волоцюго?
* *— Я Юра, морпіх, 503-та. Контузія важка, очі. Але то таке — до своїх хлопців обов’язково повернусь, що б лікарі не казали. Морпіх — це взагалі не рід військ, а стан душі… Ця війна провела тотальну очистку суспільства. Бачив Добкіна з бандерівським прапором на шапці? Думаєш, він змінився? Ні на грам. Що це? Правильно — страх. Значить, ми повинні на окупантів нагнати такого страху, щоб вони навіть боялись згадувати слово «Україна», а при словосполученні «український воїн» — просто всцикались! І не треба людей дурити — ця війна буде ще довго, і до цього ми повинні бути готові… Я в політику взагалі не лізу, але за провалену мобілізацію всі працівники військкоматів мають вже бути на «нулях»! Бо тримати війська без заміни — це множити кількість самогубств і неадекватних вчинків — зрив нервової системи ніхто не скасовував. Навіть у російських нацистів що три місяці — ротація, а вони ж, як на мене, взагалі не люди, якщо погодились за 80 доларів у день вбивати і ґвалтувати жінок та дітей! І без різниці, хто він — тувинець, бурят чи дагестанець. Після повернення в свої болота чи гори ці виродки повинні ночами здригатися від грому і блискавок! А наші розвідники повинні знаходити пілотів літаків, які пускали ракети на Кременчук і Одесу, їх викрадати і судити, а якщо не вийде — ліквідовувати. Бо інакше ці виродки приповзуть до наших онуків.
Микола САВЕЛЬЄВ, львівський журналіст-криміналіст, редактор газети «Ратуша», який зараз під позивним Волоцюга захищає Україну в Донецькій області