ЇДУ В СЕЛО У ГОСТІ ДО БАТЬКІВ

ЇДУ В СЕЛО У ГОСТІ ДО БАТЬКІВ

Їду в село. До батьківської хати.
Лише до хати, бо батьків нема.
Ніхто мене не буде там стрічати,
Не скаже слова. Хата ж бо німа.

Знайома вулиця. Старий садочок.
Стежка давно до хати заросла.
Заходжу в двір. Дивлюся в хатні очі.
Сльоза з очей у мèне потекла.

Знаходжу ключ, де зáвжди клала мама.
Зойкнули двері, аж пішла луна.
У хаті все, як і тоді, так само,
Лише батьків моїх в ній більш нема.

Ні, є. Обоє дивляться із фото,
Такі красиві, добрі, молоді…

Привиділось. Заслали сльози очі.
Присів на лаву, сперся на стола.
Я турбувавсь про них завжди охоче,
Хоч і давно поїхав із села.

Дістав із сумки, як завжди, хлібину,
Виклав усе до хліба на стола.

Мовчки обідав, згадував родину,
Роки приємні в батьківськім гнізді.

А я згадав дитинство босоноге…
Хоч дуже скромно ми в сім’ї росли,
Не мали те, що маєм нині всього,
Та ми тут всі щасливими були.

Наші батьки трудилися у полі,
А на святки до церкви з нами йшли.
Ми, дітлахи, училися у школі
Й батькам допомагали, як могли.

Врожай збирали і корівок пасли,
Картопельку садили навесні.
А на Різдво всі діти і дорослі
В селі колядували аж три дні

Пора іти. Прощаюся з батьками.
Знову сльозу втираю на ходу.
Кладу ключа туди, де клала мама
І обіцяю, що я ще прийду.

Прийду не сам, а як тоді, з синами,
І внука теж з собою привезем.
І хоч не буде знову тата й мами,
Хай знають, де коріння їх росте.

Справа і зліва хати без парканів,
Кругом садиб вже лісом поросло.
І розумію, що разом з батьками,
Вмирати почало й моє село…

Побільші на дорогах стали ями,
Рідко на них зустрінеш де людей.
Стають спочатку села хуторами
Без шкіл, худоби, птиці, без дітей.

На схилі літ я розумію й знаю-
Як же мені з дитинством повезло!
Дуже шкодà, коли батьки вмирають.
Не менш шкодà – коли вмира село.

Їду на цвинтар, щоб покласти квіти.
Темніти стало небо голубе.
Там знову голос: – Нам тут добре, діти.
Людей шануйте й бережіть себе!

Василь Кирилюк.