ЇДУ В СЕЛО У ГОСТІ ДО БАТЬКІВ
Їду в село. До батьківської хати.Лише до хати, бо батьків нема.Ніхто мене не буде там стрічати,Не скаже слова. Хата ж бо німа.
Знайома вулиця. Старий садочок.Стежка давно до хати заросла.Заходжу в двір. Дивлюся в хатні очі.Сльоза з очей у мèне потекла.
Знаходжу ключ, де зáвжди клала мама.Зойкнули двері, аж пішла луна.У хаті все, як і тоді, так само,Лише батьків моїх в ній більш нема.
Ні, є. Обоє дивляться із фото,Такі красиві, добрі, молоді…
- Ну, здрастуй, сину. Вдячні за турботу…Чую їх голос з фото, як тоді…
Привиділось. Заслали сльози очі.Присів на лаву, сперся на стола.Я турбувавсь про них завжди охоче,Хоч і давно поїхав із села.
Дістав із сумки, як завжди, хлібину,Виклав усе до хліба на стола.
- Та ми все маєм! Ну навіщо, сину?Знов фотокартка ніби ожила.
Мовчки обідав, згадував родину,Роки приємні в батьківськім гнізді.
- У нас все добре! Ми щасливі, сину…Батьки всміхались з фото молоді.
А я згадав дитинство босоноге…Хоч дуже скромно ми в сім’ї росли,Не мали те, що маєм нині всього,Та ми тут всі щасливими були.
Наші батьки трудилися у полі,А на святки до церкви з нами йшли.Ми, дітлахи, училися у школіЙ батькам допомагали, як могли.
Врожай збирали і корівок пасли,Картопельку садили навесні.А на Різдво всі діти і доросліВ селі колядували аж три дні
Пора іти. Прощаюся з батьками.Знову сльозу втираю на ходу.Кладу ключа туди, де клала мамаІ обіцяю, що я ще прийду.
Прийду не сам, а як тоді, з синами,І внука теж з собою привезем.І хоч не буде знову тата й мами,Хай знають, де коріння їх росте.
Справа і зліва хати без парканів,Кругом садиб вже лісом поросло.І розумію, що разом з батьками,Вмирати почало й моє село…
Побільші на дорогах стали ями,Рідко на них зустрінеш де людей.Стають спочатку села хуторамиБез шкіл, худоби, птиці, без дітей.
На схилі літ я розумію й знаю-Як же мені з дитинством повезло!Дуже шкодà, коли батьки вмирають.Не менш шкодà – коли вмира село.
Їду на цвинтар, щоб покласти квіти.Темніти стало небо голубе.Там знову голос: – Нам тут добре, діти.Людей шануйте й бережіть себе!
Василь Кирилюк.