В Україні Росія відображає досвід, здобутий у Чечні на початку 2000-х.
Це жорстоке придушення та знищення мирного населення.
Мета – психологічно зламати будь-який опір.
Потім – “гуманітарна допомога”.
Мета – викликати стокгольмський синдром, коли жертва ототожнює себе з мучителем.
Потім — створення візитних карток відновлення з місцевими намісниками. Найкраще з-поміж тих, хто колись воював проти.
У Чечні вийшло, але в Україні – ні.
Чечня на початку 90-х повстала за ідеал давнини на чолі з романтиками, такими як Дудаєв і Масхадов.
Потім провал у частині державного розвитку. Ситуація економіки після першої чеченської гірше, ніж за СРСР.
Як наслідок – продовження війни у Дагестані та друга чеченська війна.
Чечня стає центром зосередження радикальних мусульманських угруповань типу Хаттаба.
Романтиків тут уже немає, лише жорсткі закони шаріату.
Саме тому населення Чечні так легко почало голосувати за “Єдину Росію”.
Україна з іншого тіста.
Тут немає романтиків, лише індивідуалісти-практики, створюють свій власний сімейний рай.
Ті, що критикують владу, але готові все віддати за збереження свого життєвого укладу.
Українець бореться за свій спосіб життя, який у нього міцно асоціюється з Батьківщиною, Будинком, Сім’єю.
Тут не “ідеологічний патріотизм”, а корінний, ґрунтовий.
Саме тому першими ворога грудьми зустріли східні міста.
Вони боролися не за історичні фантоми та не за ідеологеми.
Вони боролися за свій життєвий уклад, за Батьківщину, за саме Життя.
І тут головна помилка РФ щодо України порівняно з Чечнею: у Чечні захотіли знайти нове життя, а в Україні готові захищати колишнє, але своє.
Захищати свою ідентичність та життєвий устрій, без якого немає і всієї нації.
Тільки війна показала, наскільки Україна відрізняється від Росії.
Олексій Кущ