Олена Французова, яка щойно вирвалась із заблокованого росіянами Маріуполя, розповіла, скільки всього приховує фраза “Там почалось пекло”.
Жінка, яка щойно вирвалась із заблокованого росіянами Маріуполя, розповіла, скільки всього приховує фраза “Там почалось пекло”.
Олена Французова – людина безмежно закохана у залізницю. Це відчувається у кожній зміні інтонацій, з якими вона говорить про Укрзалізницю. Каже, що це держава у державі, незвідана та манлива.
На маріупольському вокзалі Олена працює з 1994 року. Прийшла влітку попрацювати ученицею квиткового касира та лишилась назавжди. У 2013 році її призначили начальницею станції. Відтоді, як кажуть в Укрзалізниці, її вокзал був зразковим.
Сама Олена про свій вокзал говорить так, ніби це не приміщення, а найкращий друг.
Останні мирні фото вокзалу у Маріуполі / Фото Олени Французової
Кілька днів тому вона вирвалась з Маріуполя туди, де безпечніше. Про те, що відбувалось у місті 24 каналу розповідає телефоном. Говорить неповторним м’яким південним говором. Від нього стає тепліше. Навіть попри той біль, який проривається крізь її слова. Хоча розповідає вона доволі спокійно. Сльози стають помітними лише коли я прошу пояснити, що стоїть за її постійно повторюваним “Там було пекло”. І коли вона говорить про обстріли свого вокзалу.
Далі – розповідь Олени Французової про те, як війна зупинила роботу вокзалу у Маріуполі. Про обстріли, від яких не рятує дотримання правила “двох стін”. І про те, як ціле життя може вміститись у в’язанку ключів від дверей, яких вже нема.
Про початок війни
Звичайно, до таких бойових дій ми не готувалися. Ніхто не думав, що буде так. 24 лютого ми прийшли на вокзал працювати як завжди.
Укрзалізниця почала готувати евакуаційні потяги. 25, 26, 27 лютого ми працювали цілодобово. З Маріуполя вирушали поїзди до Києва, Львова, Одеси. Все у штатному графіку та штатному режимі. Перші дні вивозили пасажирів, які мали квитки. Додатково брали безкоштовно всіх бажаючих, щоб забезпечити максимальне вивезення людей. Але це не було масово. Пасажирів, понад тих, які мали квитки, було коли 50, коли 100 осіб. Може далі, на інших вокзалах, поїзди і наповнювалися.
Останні мирні фото вокзалу у Маріуполі / Фото Олени Французової
У перші дні ми ще сподівалися: “А раптом пронесе”. Вірили, що у нас сильне, укріплене місто. Тим більше ми на Донбасі живемо 8 років в умовах постійної ескалації конфлікту. Звикли, що місто прифронтове. Так що спочатку багато людей їхати не хотіли – добровільно кидати свій дім нікому не хочеться. І приїжджали люди до міста як завжди. Не можу сказати, багато чи мало. Але різка відсутність пасажирів у вічі не впадала. Все було у штатному режимі. Але дуже швидко все перетворилося на пекло.
Про припинення роботи вокзалу
Вокзал Маріуполя тупиковий за своїм місцезнаходженням. Нам вже відрізали окуповану територію донецької залізної дороги. Єдиний зв’язок із “великою землею” був через Волноваху, а далі – на Запоріжжя. У Волновасі обстріли та бої почалися раніше, ніж у Маріуполі. Причому дуже масштабні пошкодження завдавали спеціально залізниці.
27 лютого ми вже були відрізані від залізничного сполучення. Денні поїзди ще поїхали, а два вечірні поїзди Маріуполь – Київ вже ні. Пасажири залишились на пероні. Ми всіляко намагалися відремонтувати інфраструктуру, але пошкодження були настільки сильними, і роботи були під такими постійними обстрілами, що просто не було можливості випустити поїзди зі станції. Люди лишилися на пероні. Я дуже хвилювалась. Ну, що означає, йдуть військові дії, а в нас тут жива мішень – два поїзди, повні людей, на пероні. Це було пекло. Слава Богу, все обійшлося, ніч була більш-менш мирною.
Вранці за сприяння місцевої влади надали пасажирам автобуси та всіх людей, які були у поїздах, відправили на Запоріжжя. Усе. На цьому життєдіяльність вокзалу зупинилась.
Олена Французова отримує державну відзнаку за організовану з міста евакуацію / Фото пресслужба Мінінфраструктури
Декілька днів, поки не було сильних обстрілів, ми ще ходили на вокзал. 1 березня ми там ще були. Сторожили, відповідали на запитання. Тому що люди ж приходили, сподіваючись виїхати. Але такої можливості вже не було. Потім, коли обстріли почастішали, можливості ходити на роботу більше не було – я жила далеко від вокзалу. Муніципальний транспорт уже не ходив. Ми спустилися у підвали.
Про обстріли Маріуполя
Хоча одразу не спустилися. Спочатку ми ховались у коридорі, дотримувались правила двох стін. Поки що все не стало надто близько. Моя донька та зять – студенти-медики. Вони працюють медсестрою та медбратом. Донька – у дитячій реанімації, а зять – в урології. Вони продовжували ходити на роботу. Ходити по одному їм було страшно, тож вони ходили разом. Під цими обстрілами, взявшись за руки. І разом бігали з чергування на чергування з однієї лікарні до іншої.
Обстріл пологового будинку, який росіяни називають фейковими, пройшов через нашу родину. Діти як раз там чергували тоді. Це ж був авіаобстріл. Ударною хвилею винесло все, разом із рамами та дверима. Але вони тягали на собі бідних вагітних жінок, щоб хоч трохи сховати їх від цього жаху. Перинатальний центр був у іншому корпусі, він, дякувати Богу, не постраждав. Коли не було світла, там працював генератор, бо діти там потребують кисню, тощо. Якщо не було генератора – їм кисень качали подушками з ранку до вечора. Рятували та робили свою роботу до останнього. Донька це перенесла тяжко. Ридала. Ну і все, після цього вони до роботи більше не дійшли. Після цього почалося пекло.
Я живу на околиці міста, з боку “Порт City”. Кадри обгорілих будинків цього району гуляють по різних ЗМІ. Один із них – це мій дім. В мене батько інвалід після інсульту, йому 90 років. Він залишався нагорі, на 5-му поверсі. Коли до нашої оселі потрапив снаряд, я ховалась у підвалі сусіднього будинку. Він залишався лежати на 5-му поверсі. Протяг, 10 градусів морозу, ні їжі, ні води. Через обстріли чотири дні я не могла до нього дійти. Коли трохи стихла бомбардування з нашого боку, ми всіма правдами та неправдами до нього прорвались. Думали вже не побачимо в живих. Але, знаєте, старі люди – вони загартовані! Дідусь мій живий! Я його спустила з 5-го поверху. Спускала на горбу, на простирадлах.
Про пекло у Маріуполі
Як виглядає пекло? Це коли ти сидиш у коридорі, сподіваючись, що дві несучі стіни тебе врятують, і від ударів у сусідні будинки підстрибуєш на 10 сантиметрів від підлоги. Все тремтить і тремтить. І ти читаєш молитви не просто з ранку до вечора, а безперервним, нескінченним потоком. Тому що окрім як на Бога сподіватися більше нема на кого.
Пекло – це старі сусіди, які не змогли виїхати і залишилися без дітей. У будинку, де більше немає ані вікон, ні дверей. У десятиградусний мороз. Коли весь запас води, який ми збирали, щоб пити, замерз. У пляшках, у 20-літровій баклазі, у ванній. Весь. Мені 53 роки, 50 із них я прожила в цьому будинку, із цими людьми. І на моїх очах вони – чорні та брудні – повільно танули.
Пекло – це коли біжиш із лікарні та сподіваєшся, що зараз швидко добіжиш до під’їзду. А з під’їзду російські військові тобі кричать “Мирные, идите на х*й!”. І стріляють тобі по ногах. Ти біжиш, вони стріляють і кричать: “Быстрее! Еще быстрее!”. Чіпляєшся, падаєш, пошкоджуєш руку, розбиваєш обличчя. Але нічого, я вже відійшла, скоро все загоїться. Думаю, швидше за все, це були ДНР-івські вояки. Вони були страшного вигляду.
Пекло – це коли поряд горить твій будинок. Згоряє все. Причому, знаєте, згорає до голої бетонної стіни, начебто жодного ремонту в будинку ніколи не було. І лише той шматочок будинку, де лежить твій старий батько, якимось дивом залишається цілим. Поки не можеш до нього добратися, тільки дивишся на це і весь час думаєш: угорів там цей бідолашний старий чи не угорів?
Пекло – це маленькі діти, яким у підвалі одну цукерку, які взяли на складі, ділять на чотири частини. Бо багато солодко не можна, а води нема. Подружка моєї дочки була у пологовому будинку під час обстрілу. На 39-му тижні вагітності. Коли її перевозили з одного місця на інше, вона страшенно, несамовито кричала: “Скажіть мені, де безпечно?!”. А що ти можеш сказати? Вагітна з величезним животом і розірваним стегном, до кістки вивернутим м’ясом, з якої ти не знаєш, що робити: ні наркоз давати не можна, ні зашивати живим. Багато таких історій. Страшних. Зараз біля Другої лікарні, де і діти, і літні, і всі ці люди, стоїть нестерпний сморід. Ніхто нікого не ховав. Нині вже тепло. І цьому всьому вже місяць.
Про виїзд з пекла
Дивом у сестри з чоловіком уціліла машина. Серед будинків, яких там більше немає – вони горілі та розбомблені. Коли змогли забрати батька, ми завантажилися в одну машину вшістьох: я з донькою та зятем, сестра з чоловіком та діда, який давно був лежачим, посадили на переднє сидіння. Зять його на руках тримав, як дитину. І нам пощастило поїхати.
На кожному блокпосту нас перевіряли. На одному з них росіяни питали, чим їздить наша машина. На щастя, наша їздить на бензині. Поруч була машина, яка, здається, була на дизелі, але в ній були діти. Тому їх також пропустили. Але, наприклад, коли виїжджав наш начальник станції, їх висадили, машину забрали, і вони з міста йшли пішки.
Документи перевіряли на кожному блокпосту. Дивитись на них не хотілося. Мовчки віддавали паспорти та й усе. У зятя перевіряли пальці, передпліччя, видно, дивилися, чи не військовий. За один день ми не доїхали. Під Токмаком у маленькому селі заночували у школі НУШ. Була комендантська година і всіх завертали туди. У цій школі нас усіх прихистили, обігріли та нагодували. Все ж, до того ми всі три тижні практично не їли – вдома не було ні світла, ні води, ні газу. Тому, коли нас нагодували хлібом із гарячим борщем, це була перша звістка, що ми житимемо далі. Переночували там і за дві доби дісталися безпечнішого місця.
Я досі не знаю де моя заступник начальника вокзалу. Не знаю де інженер з охорони праці, економіст. З ними поки що немає зв’язку. Залишається тільки сподіватися, що вони з’являться і житимуть. Знаю, що начальник вокзалу Волноваха Олена Миколаївна Брусенко вже точно не з нами. Вона загинула на вокзалі. Коли почалися попадання на вокзал, вона кинулася гасити вогонь. Знаєте, такий підхід: “Це ж мій вокзал! Як я його покину?”. Вона гасила вогонь, видно бігали там у комендантську годину. І загинула. Ніхто не ховав. Два тижні лежала десь у кущах. Потім викопали загальну могилу і всіх туди закатали.
Я свій вокзал знаю, як облуплений! Знаєте, коли кожен куточок рідний. Зараз, коли мені кажуть, що там були влучення, все розбите і пограбоване, мені просто погано. У мене з собою тут купа ключів від вокзалу. Якого скоро не буде. І від дому. Якого вже немає. Але я їх нікуди не викину. Вони будуть зі мною. Як я можу? Це моє життя. Ну, нічого. Усі живі. Це головне.
Автор Євгенія Мазур