Біженці у Львівській, Тернопільській області чи на Прикарпатті – не в гостях. Вони в своїй державі. У тій самій державі, яку ми зараз все так чи інакше захищаємо як єдину державу. Єдина держава, а не якусь федерацію, де в кожному регіоні свої правила.
Вони в тій же державі, за яку сьогодні розбивається вщент, але незламно стоїть Харків. Масово російськомовний Харків.
У тій же державі, за яку сьогодні кровоточить, але стиснувши зуби, виживає Маріуполь. Масово російськомовний Маріуполь.
У тій же державі, за яку сьогодні проти автоматів та бронетехніки виходить беззбройний, але рішучий Херсон. Масово російськомовний Херсон.
Те, що русь не під Львовом, Тернополем чи Івано-Франківськом, – це завдяки, зокрема, Харкову, Маріуполю та Херсону.
Ми – одна країна. І один народ.
І я, чесно, з болем помічаю у себе у стрічці нарікання на те, що, бачите, у Львові зараз багато російськомовних біженців. Писаніну, що це, отже, “російський світ”. Ну, це прямо за методичкою Путіна: російська мова – значить, “російський світ”.
А водночас за україномовний Львів у бою проти “російського світу” гинуть російськомовні захисники та громадянські у Маріуполі, Харкові та інших містах…
Я думав, що такі закиди безповоротно пройшли у 2014–2015 роках. Виходить, ні.
До вас зараз приїхали люди, які втратили все життя, яке будували роками. Не знаючи, чи зможуть колись її повернути. А іноді – вже знаючи, що не повернуть ніколи.
А ви їх дорікаєте, що вони залишки того свого втраченого життя запакували в “дорогі машини” і привезли “до вас” – бач які.
Дорікаєте, що вони, бачиш, не побігли одразу після приїзду у військкомати – хоча знаєте, що військкомати переповнені. І при цьому самі ці свої закиди пишете явно не з фронту – бо на фронті у вас на таку дурницю просто не вистачило б часу. А от у тилу – вистачає.
Хоча тил, по-хорошому, не менш важливий за фронт. Нинішній тил – це також наша війна. Просто зброя тут інша. На фронті – вогонь. У тилу – любов, співчуття та взаємопідтримка. Тил теж вимагає сміливості та самозречення – як і фронт. Він теж потребує єдності.
Ворог хоче послабити наш фронт, розколовши наш тил. Роззброєвши його. Тил, позбавлений любові, співчуття та взаємопідтримки, – це роззброєний тил. Тил, сповнений закидів, конфліктами. неприйняттям, звинуваченнями, – це вже програв тил.
Наша головна сила – в єдності. Не лише на фронті, а й у тилу.
І я повторю ще раз: у нас не може бути жодної іншої мети зараз, як перемога. Не перевиховання біженців та не українізація всіх, хто ступив на богоспасену галицьку землю.
І немає жодного іншого ворога, окрім Росії.
Якщо ж ми зараз розколюватимемо тил, то незабаром “мовне питання” вирішуватимемо і незадоволено номери та марки авто розглядатимемо у вигнанні – у той час, як Україна буде наглухо окупована орками.
Цей текст стосується загального стану справ і не покликаний виправдовувати окремі випадки кондового хамства, властивого як російськомовним, так і україномовним як корінним, так і приїжджим у всіх регіонах України.
Хамству – бій.
Джерело: Danylo Mokryk / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора