Щит над Чорним морем. Як Україна й Туреччина створюють ударний безпілотник Akinci
Українські та турецькі компанії створюють висотний ударний дрон, який зможе виконувати як тактичні, так і стратегічні задачі. Утім, українсько-турецька співпраця в “оборонці” цим не обмежується – є перспективи розробки крилатих ракет, бойових протитанкових модулей для броньовиків та у кораблебудуванні.
Що це за проєкти ти чим вони унікальні для України й Туреччини?
“Прапороносний рейдер”
Важкий 5,5-тонний турецький ударний безпілотний апарат на фото називається Bayraktar Akinci – “Прапороносний рейдер”.
У серпні він під час випробувального польоту піднявся на висоту 9 км, де пролітав майже чотири години.
Коли в 2021 році почнуть масове виробництво безпілотника, розробники планують, що ударний дрон зможе досягати “стелі” у 12 км. На таку висоту просто не дістає більшість зенітних комплексів протиповітряної оборони.
Машина здатна нести крилаті ракети SOM – 500-кілограмові “сигари” системи “повітря-поверхня”. Які, наприклад, з лівого берега над Києвом можуть тримати в бойовому радіусі цілі в районі Бердичева.
Зможе Akinci вести і повітряний бій, виконуючи функції безпілотного перехоплювача.
Створювати і використовувати такі “залізні птахи” здатні лише чотири країни на планеті, включно з Туреччиною. А в перспективі не виключено, що й з Україною.
Висотний ударно-розвідувальний безпілотник Akinci – це фактично літак оперативного і стратегічного рівня.
Його можливі задачі: завоювання повітряної переваги, прорив систем протиповітряної оборони, стратегічні бомбардування заводів або злітно-посадкових смуг.
Це перспективна “довга рука” Анкари.
Українське “серце”
А “серцем” Bayraktar Akinci є два турбогвинтових двигуни потужністю 450 коней.
Їх збирають в Україні, у Запоріжжі – на конструкторському бюро “Прогрес” ім. Івченка та заводі “Мотор Січ”.
“Двіжок” АІ-450Т з 2018 року постачається Анкарі по договору про військово-технічне співробітництво.
Кожен комплект з двох двигунів коштує 640 тис. доларів, а загалом їх виготовили на шість турецьких “птахів”, хоча це далеко не останній контракт.
Щит Чорного моря
Компанія Baykar Makina (виробник Akinci) та “Укрспецекспорт” ще у серпні 2019 року створили спільне підприємство “Щит Чорного моря”, щоб “об’єднати технології з доданою вартістю”.
Київ отримує інвестиції, а Анкара – доступ до конструкторського бюро з пів столітньою історією.
А також – підстраховує від проблем, коли, наприклад, Австрія може під час чергового спалаху війни на півночі Сирії перекрити туркам поставки двигунів до “Байрактарів”. Як це нещодавно зробили канадці з оптикою для дронів через Карабах або німці з танками після операції в сирійському Афріні.
Локалізація (тобто, місцеве виробництво ключових комплектуючих) і відвантаження продукції ВПК критично важливі і Києву, і Анкарі.
Той же Bayraktar TB2 турецьким є досить умовно. Австрійські двигуни, канадська оптика, боєголовки з Німеччини.
Україна в 2014 році також зіткнулася з тим, що їй не хотіли продавати навіть двигуни з Німеччини через конфлікт на Донбасі. А планувати розгорнути чотири полки ударно-розвідувальних дронів до 2035 року й при цьому залежати від того, що вирішать у кабінетах інших країн – для України неприпустима розкіш.
Нещодавня телефонна розмова Зеленського, Ердогана і Трюдо цілком могла стосуватися канадських обмежень на реекспорт деталей для турецьких безпілотників.
Ракети Gezgin
Крім того, Туреччина розробляє крилаті ракети морського базування Gezgin (“Мандрівник”).
Маючи найбільший флот у Чорному морі та один з найбільших – в Середземному, і проводячи активні операції в Лівії, туркам просто необхідна своя ракета. Яка зможе діставати цілі далеко на суші. Такий собі турецький “Томагавк”.
Анкара хоче встигнути розробити її паралельно своїй програмі розвитку субмарин. Зараз турецький підводний флот з 12 підводними човнами є другим за чисельністю в НАТО і буде оновлюватися.
Можливість спливти, зробити залп крилатими ракетами на 500 км й піти під воду – це стратегічне стримування, необхідне для лідерських амбіцій Туреччини в регіоні.
Так ось – серцем ракети Gezgin буде реактивний український двигун АІ-35.
Загальний план імпорту двигунів з України до Туреччини – це близько 620 млн доларів.
Перше замовлення – 12 двигунів АІ-35.
“Скіфи” для бойових модулей турків, “Байрактари” – для ЗСУ
Сторони також обмінюються виробництвами.
Турки налагоджують лінію для місцевого виробництва протитанкового ракетного комплексу “Скіф”. Освоює його також Baykar Makina – компанія отримала майже 200 млн доларів державних інвестицій та будує завод в Стамбулі.
Цілком ймовірно, що крім “Байрактарів ТБ2” і “Рейдерів-AKINCI” там організують ще й великовузлове складання протитанкових комплексів та ракет.
Їх використовують у спільному дітищі іншого турецького оборонного гіганта Aselsan та українського КБ “Луч” – Serdar ATMLS.
Це бойовий модуль з великокаліберним кулеметом, двома або чотирма протитанковими ракетами і тепловізором. Більше сотні таких вже продали Катару.
Такі турецькі модулі, протитанкові комплекси і ракети разом з бронеавтомобілями Ejder Yalçın III входять до стратегії розвитку Управління оборонної промисловості Туреччини.
Її мета – довести обсяг експорту турецького ВПК з нинішніх 2 до 10 млрд доларів, відмовитися від імпорту та задовольняти три чверті запитів власної армії і сил союзників потужностями своєї національної промисловості.
Україна ж восени 2020 року залишається у пошуках майданчика для великовузлової збірки “Байрактарів ТБ2”, на який турки виділять інвестиції і поставлять машкомплекти.
Так Київ не лише збере 48 безпілотників для задач своїх збройних сил, а й зможе відчутно заощадити на них.
Також можна говорити про отримання Україною права продажу і реекспорту безпілотників.
Саме так свого часу ізраїльський протитанковий ракетний комплекс “Спайк” став частково і німецьким “Євройспайком”, а самі ракети й пускові установки почали виробляти на польському заводі Mesko.
Зараз в Україні тривають випробування третьої станції управління “Байрактарів” для ЗСУ зі збільшеним бойовим радіусом у 300 км.
Це дасть можливість злітати з Борисполя й передавати управління безпілотників по ланцюжку, для виконання завдань, наприклад, у Приазов’ї.
Кораблебудування
Нещодавні візити турецької делегації на миколаївський газотурбінний завод “Зоря-Машпроект” і візит у відповідь командувача ВМС України Олексія Неїжпапи до Туреччини – це реакція на підписання рамкового договору про спільне будівництво двигунів і кораблів.
І мова не тільки про добудову українського багатостраждального корвета “Володимир Великий”.
Туреччина та Україна цілком мають потенціал для співпраці у кораблебудуванні для третіх сторін.
У Пакистані на верфі Карачі тривають роботи над корветом Milgem турецького проєкту, до якого доклав руку український “Дослідно-проєктний центр кораблебудування” у Миколаєві. За 60 місяців спустять на воду корабель тоннажністю 2,3 тис. тонн з пакистанськими ударними ракетами, китайським зенітно-ракетним комплексом і гарматами від Aselsan.
Стратегічні перспективи
Так що “Щит” для двох країн Чорноморського регіону, як виглядає, буде нарощувати можливості.
Двигуни, крилаті ракети, дрони, протитанкові ракетні комплекси і кораблі – такі перспективи.
Турки називають Україну “батьківщиною Хасекі Хюррем Султан”, у нас більше відомої як “Роксолана”.
За спиною у Києва та Анкари сотні років воєн, союзів, торгівлі й походів.
А чергова сторінка пишеться прямо зараз – цього разу про стратегічну співпрацю.