Тиждень у підвалі під дулами окупантів: історія полоненого ведучого Апостроф TV, якому вдалося вирватися з лап росіян

Історії ведучого Апостроф TV Руслана Вінніченка можуть позаздрити провідні сценаристи голлівудських бойовиків. Щоправда, сам він собі не заздрить, адже тиждень у підвалі та втеча під кулями російської зброї – це так собі привід. До того ж, Руслан залишився без оселі. Та що там оселя – від його рідного міста вже нічого не залишилось. Але залишилось найдорожче: життя та кохані люди поруч.

На початку березня в робочому чаті Апостроф TV почали переживати, що їх ведучий, який мешкає в Гостомелі, не виходить на зв’язок. Потім стало відомо, що окупанти взяли у заручники понад 40 мешканців житлового комплексу “Покровський” – саме там мешкав Руслан. Редакції залишалося лише молитися, аби він там був живий… Лише за тиждень прийшла радісна звістка: ведучий та його кохана дівчина живі й здорові! І саме зараз Руслан готовий розповісти про всі жахіття російського вторгнення на його малу батьківщину та особистого щастя залишитися серед живих.

– Руслане, давай із самого початку – 24 лютого. Як заходили окупанти до Гостомеля і що відбувалося з тобою та твоєю родиною?

– Тієї ночі я чекав, що може бути напад. Щоправда, не очікував, що вони почнуть із Гостомеля. Починалося все з того, що моя дівчина збиралась поїхати на роботу. Я їй кажу – куди ж ти їдеш, там же ракети літають. Зателефонуй і скажи, що ти не приїдеш. Це було близько 6 ранку. Вона говорить, куди я зателефоную, всі ж сплять. Та ніхто не спить, ракети падають. Ні, поїду. Поїхала. Проїхала одну зупинку на маршрутці і потім водій висадив її, сказав, що на Київ уже ніхто не їде. Я вийшов, пройшов одну зупинку. Було темно. Зустрів її. Спробували зняти трохи грошей у банкоматі, але вони вже не працювали. У магазині купили найнеобхідніше. Пішли додому. Почали очікувати хоч якихось звісток.

Мені ще треба було в Києві забрати одну людину, і я хотів їх вивезти в безпечне місце, подалі від обстрілів. Але першої ж ночі дізнався, що всі мости в Гостомелі підірвані. Тому вибратися звідти змоги не було.

До Києва були довжелезні затори. Одна фактично дорога на Київ – і вся вона в машинах. Думав, почекаю один день, і поїду, як закінчиться паніка. Але підірвали мости.

У житловому комплексі “Покровський” – найвищому в Гостомелі – в мене була квартира, на яку я все життя збирав гроші. Зібрав – і тепер я безхатченко. Так от біля того будинку є магазин “Фора”. І біля магазину розстріляли жінку – в автівці. З онуком. Онук загинув, а жінка отримала поранення. Я цю розстріляну автівку бачив на власні очі. Люди кажуть, і я їм вірю, що було багато схронів зброї, і були заслані російські агенти, які почали спеціально вискакувати, стріляти й сіяти паніку. І цю машину, наскільки я розумію, розстріляли ці заслані агенти. Тому окрім заторів у перший день була небезпека напоротися на ці російські банди. У мене вогнепальної зброї не було. В Бучі, в Ірпені була територіальна оборона, а Гостомель – місто маленьке. Я жодної людини не знаю, яка би отримала зброю.

– Коли настав той момент, що до вас прийшли окупанти і взяли в заручники мешканців цього ЖК?

– Я це як зараз пам’ятаю. Це було 4 березня, п’ятниця, середина дня. Спочатку до будинку під’їхали БМП і танки російські, і почали просто гатити по будинку. Вони чудово знали, що там немає жодних озброєних людей. Але вони від’їхали і впритул почали розстрілювати будинок. У моїй квартирі у стелі залишились частини мін і снарядів. Все це летіло через мої вікна. Я зі своєю дівчиною ховався біля ліфтової шахти. Це всередині будинку – якщо будинок знесе, то це місце знесе останнім. Вибігати на вулицю, бігти кудись у підвал – вже не було сенсу. Адже вони просто під будинком.

Раптом я почув швидкі кроки на сходах. Я зрозумів, що це вони. Заздалегідь я повидаляв із соцмереж усе, що пов’язане з моєю роботою, професійною діяльністю – всі відео, фотографії. До нас наблизились. Одразу забрали наші телефони. Російський офіцер дав нам слово, що завтра повернуть. Також дав слово, що з нашими квартирами нічого не буде. Але він збрехав. Слово російського офіцера виявилось звичайною брехнею. Нас відправили у підвал мого будинку, де було 60 людей. За моєю інформацією, в сусідньому будинку було в підвалі 90 людей. Ще в одному 40 людей.

– До вас застосовувалась сила? Вас били чи якось інакше намагались продемонструвати свою міць?

– Під дулом автоматів нас туди загнали. Звісно, це було примусово. Не били, але сказали, що, якщо з того підвалу вийдете, то вас обов’язково вб’ють. Звісно, не вони, а злі бандерівці. Так і сказали. Щоправда, бандерівців не було поряд. Збройних Сил тобто у Гостомелі не було. Так що вбити нас могли тільки вони. Сказали – 20 метрів відійдете, і вас точно застрелять. У тому підвалі були жінки, діти, одній дитині було 8 місяців. Жодних умов для перебування таких дітей у тому підвалі не було. Я не уявляю, як це позначиться на здоров’ї цієї дитини. Пилюка, брудно, немає води, їжу нам ці російські військові зносили з навколишніх магазинів. Чи може десь вони награбували. Там просто прострочка була. Плюс дали ще якісь свої сухі паї.

По сусідству був будівельний майданчик, там текла якась труба чи скважина. Я не знаю, можна було ту воду пити чи ні. Нас відпускали по кілька людей набирати в відра ту воду. У нашому підвалі був малесенький дизель-генератор, і ми могли кип’ятити воду. На 3 чи 4 день нам дозволили піднятись до квартир, взяти, що там залишилось.

– Якою була твоя перша думка, коли ти опинився у підвалі?

– Була думка: добре, що я надійно заховав своє журналістське посвідчення. Також думав, поки не розстрілюють – і то добре.

Тепер про слово офіцера. Нам обіцяли, що телефони наступного дня повернуть. Наступного дня нам їх вивалили перед підвалом – нам дозволялося виходити з підвалу покурити – а там валялись наші телефони вже розбиті і без сімок. На деяких, навіть, мені здалось, сліди від куль є. Не знаю, правда, нащо розстрілювати телефони.

Після першої ночі в підвалі прийшов військовий, загнав кулю в бетон посеред підвалу і сказав, що відтепер кожного вечора в нас тут буде 5-хвилинка політінформації. Кожен вечір вони приходили і говорили людям, що вони взяли Київ. Вони щодня брали Київ. Сім разів. Я дівчині казав – нікого не слухай, тільки мій голос, не вір їм. Вони це робили для того, щоб ми мали відчуття, що бігти нікуди. Вони розповідали, що Одеса здалась, що всі Збройні Сили підняли руки, тому що там, цитую – “80% русских, поэтому воевать за вашу Украину они не хотят”.

Багато хто вірив. Я знав, що поки вони тут – то Київ вони ще не взяли. ЖК “Покровський” – це найвищий будинок у Гостомелі. Це гарна вогнева точка.

Кожного дня вони говорили, що наші розстрілюють всі евакуації. Причому говорили, що евакуація можлива виключно на Білорусь. В останній день, коли я вже втік, зранку вони прийшли й сказали: ми скоро підемо далі, тут буде комендатура, і ви всі можете поїхати на Білорусь, а можете залишитись тут. Але, якщо ви залишитесь тут, то у вас можуть бути проблеми з їжею, з водою – ніхто ж вас тут годувати не буде.

– Ти говорив, що були люди, які зламались, мабуть від самого факту перебування у підвалі під тиском російського агресора. В чому це проявлялось? Після того, як тобі вдалось вибратись, ти розповідав історію про 8 березня.

– 8 березня вони подарували всім жінкам кіндер-сюрпризи. Всім, хто до них виходив. І люди почали говорити, що вони про нас піклуються. Але ж, друзі, це смішно! По-перше, кіндери вони напевно вкрали в якомусь магазині. Потім вони ж розграбували наші квартири. Якби ви бачили, що коїться в квартирах. По моїй, наприклад, квартирі всюди валяються порожні пляшки. А я ж щойно закінчив ремонт. У січні. Я не кажу про годинники й золото – у мене вкрали навіть взуття! В сусідській квартирі 11-річна проживає дитина з аутизмом. Мама тієї дитини, яка теж була в тому підвалі, говорила, що в неї вкрали дитячі труси і кросівки. А потім на одному з солдатів вона побачила кросівки своєї дитини – у дитини просто 39 розмір. Вони розбили і розкрали все, навмисне шкодячи людям. А люди їм за кіндери дякували. Ні, я звісно їм дуже дякую, що вони мене не розстріляли. Але вони позбавили мене всього. В мене тепер нічого немає. Як і в решти людей.

Одна людина точно в тому підвалі померла. Вони прийшли й сказали, що це тому що вона різко перестала пити. Я знаю, що в Гостомелі навколо є братські могили. Туди вони закопували своїх солдатів і людей, яких вони розстріляли по місту. А на вулицях валялось дуже багато трупів.

– Про що говорили люди, які сиділи там у підвалі? Як ви розуміли, що день скінчився чи ранок настав? Був страх безвиході?

– Цей страх у людей був присутній постійно. Я намагався від себе їм говорити, що колись це скінчиться. Я втік звідти в четвер. Наскільки я знаю, день чи два тому або всіх, або частину людей випустили звідти. Бо конкретної інформації немає, але я знаю, що в чаті точно є їх агенти. Вони з’явились під час того, як окупанти наблизились до Києва, і почали писати маячню.

– Ти розумів, скільки часу ти там перебуваєш?

– Люди зробили на стіні лінійку як в Робінзоні Крузо і перекреслювали дні, скільки ми там знаходимось. Я дотепер плутаю, який день. Звик вже жити без телефону, і забуваю, що там є календар. Всі сім днів я готувався до втечі, бо знав, що колись цей момент настане.

– Я так розумію, що питання гігієни також не стояло?

– Природні потреби люди справляли в каністру чи пакети. Потім із тим пакетом можна було відійти до того ж будівельного майданчика, де ми потім набирали воду.

Ніхто не думав про манікюр, коли тікав з квартири. Але через кілька днів прийшли до того, що нігті відростають, а підстригти їх нічим. Люди підходили до стіни й точили нігті об стіну – а що ще робити? Там було багато пилу й багнюки, що забивалась під нігті. А з нігтів у їжу що завгодно можна собі занести. Тому точили. Стирали просто.

– Про те, як тікали – розповідай, що можеш, що бажаєш.

– Це сталося 10 березня – наш другий день народження. Вранці прийшли й сказали, що скоро всі поїдуть у Білорусь, і варіантів інших немає. Там так і не дізнались, що я журналіст – я дуже добре заховав своє посвідчення. Бо вони ходили й шукали людей, які мають дотичність до ЗМІ, правоохоронних органів, війська. В середині дня я вийшов покурити, трохи від підвалу відійшов. Вони вже трохи розслабились. І раптом підняв голову і бачу автівки, які із білими прапорами їдуть у бік Києва. Я швидко побіг, кажу людям – тікаємо, там машини їдуть на Київ. Ніхто не піднявся. Але я готувався до втечі. В мене дві валізи – коли ми раніше піднімались до квартири, я їх зібрав і дівчині сказав, щоб не розкривала. Я забираю ці дві валізи і ми вилітаємо з підвалу. Цей момент ніколи не забуду. На мене дивляться три російські солдати з виряченими очима. Уявіть: людина спокійно сиділа в підвалі 7 днів, і раптом вилітає з валізами, ще й дівчину за собою тягне. Вони собі розповідали якісь анекдоти. А офіцерів їхніх не було. Я пробігав повз них і кажу. “Стріляти будеш?” і навіть не чекав на відповідь. По дорозі їхали приватні автомобілі, одну з них зупинили. Тільки в машині зміг віддихатись.

– Що ти побачив з вікна авто?

– Побачив, що мого міста фактично вже немає. Та й Бучі. Принаймні на тій ділянці, де ми їхали. Гостомель перетворився на попіл. В деяких місцях валялись трупи. Руїни будинків. Все розбито. По всій дорозі розстріляні автівки. Коли ми доїхали до Білогородки, там вже наші були, то знаєте, я ще жодного разу не радів так нашій поліції. Те, що ми втекли – це комбінація трьох факторів. По-перше, диво. Коли почались обстріли, дівчина втратила свідомість і впала головою на сантиметр від крану з водою. Ось це і наша втеча – це диво. Друге, що я був зібраний. І третє, що вони розслабились.

Один якось зайшов у підвал і сказав. “У нас приказ, если Киев нам не сдадут, мы его разрушим ракетами вплоть до самого Хрещатика”.

В перший день нам видали листочок. На ньому треба було написати ім’я, прізвище, чи є паспорт, і відповідь на питання, хочете поїхати до ЛДНР чи залишитись тут. Кожна людина написала, що хоче залишитись в Україні. Одна бабця написала на тому листочку, що не поїде до Росії, тому що російські солдати вкрали гаманець.

– Що було сильнішим? Психологічний тиск, який вони чинили по відношенню до людей чи звуки вибухів та пострілів?

– Я не боявся загинути від кулі, бо за тиждень вже так до того звик. Психологічний тиск, як на мене, – це було значно небезпечніше. Якось підійшов до однієї людини і говорю – давай разом тікати. А він на те – ти що, нас же вб’ють. Тоді я кажу йому, а який ефект від того, що ти сидиш у цьому підвалі? Тут сирість, і ти вже кашляєш зеленим. А він – ну то повільна смерть. Не знаю, кожному своє.

– Ти розумієш як жити далі?

– Місяць тому я був щасливою людиною. Я купив квартиру й зробив ремонт. У мене була кохана дівчина. Я не можу зараз нічого планувати, а хочу просто зібрати всю родину. А далі буде видно.

Ярослава Тюрка.