Умови проживання переселенців у першому в Україні мобільному містечку

З початку повномасштабної агресії Росії близько 7,7 млн українців стали внутрішніми переселенцями за даними Міжнародної організації з міграції. Люди часто переїжджали цілими сім’ями до тилових областей з регіонів, де йдуть або йшли бойові дії.

Водночас лише 2,1 млн громадян офіційно зареєструвалися, як внутрішньо переміщені особи, за інформацію українського уряду. Понад 200 тис. оформили цей статус у Львові, хоча реальна цифра тих, хто осів у місті, може бути значно вищою.

У Львові утікачів від війни розміщують у всіх комунальних установах та закладах освіти. Часто надають житло і мешканці міста. Окрім цього, 19 квітня на околиці Стрийського парку тут відкрили перше в Україні модульне містечко — мобільні будинки, які були зведені за спільним українсько-польським проєктом. Туди заселили понад 200 людей — сімей із дітьми.

“Шукали можливості створення окремого житла за максимально короткі терміни. В усьому світі найбільш прийнятною практикою для тимчасового проживання в таких випадках є використання модульних містечок, так званих житлових контейнерів, — розповів головний архітектор міста Антон Коломєйцев. — Дуже добре, що наше Міністерство розвитку громад разом з польським відповідним відомством, вийшли на спільний формат співпраці”.

Контейнери поляки безкоштовно надали зі свого стратегічного резерву.

“Загалом же квадратний метр такого житла коштує фактично 600 доларів. Площа модуля 2,5 метри на 6 (15 кв.м. — Gazeta.ua). Кожне містечко — це приблизно 130 модулів. Окрім логістики та встановлення самих коробочок ще потрібно було їх під’єднати до міських мереж — водопостачання, каналізації та електрики”, — додав архітектор.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у модульному містечку та поговорила з його мешканцями, щоб дізнатися історії цих людей.

ПОЛЬЩА ПОМОГЛА

Мобільне містечко знайти у Стрийському парку не так то й просто. На невеликому майданчику між будівлями білі блоки-вагончики утворюють прямокутні периметри. Частина території огороджена. На двох щоглах ледь рухаються під ніжним весняним вітерцем прапори України та Польщі.

Виглядає майданчик так, ніби це контора будівництва, що ведеться поруч. Та замість робочих у будівельних касках по обмеженому модулями мініподвір’ю бігають дітлахи. Біля дверей стоять зняті дитячі кросівки та візочок. А по центру площі стоїть дерев’яний стіл з лавками. Є кілька мініклумб.

Житлові контейнери встановлені таким чином, що вікна виходять назовні периметра, а вхідні двері — всередину.

У найпершому модулі — “штаб” містечка. Це робоче місце координаторів. Тут на столі в кутку розгорнутий ноутбук, постійно дзвонять телефони й вирішуються нагальні справи. А ще в середині сильно пахне пральним порошком. Його нещодавно завезли для пральних машин, які ще встановлюються.

Всі мешканці — дорослі й самостійні, їм не потрібна нянька

— Тут 88 житлових модулів, — розповідає координатор модульного містечка, співробітник управління соцзахисту Львівської міської ради Володимир Головатий. — Кожен обладнаний електропостачанням, забезпечується теплом через електрокалорифер. Модулі — як термоси, добре зберігають тепло і холод. Містечко розділене на три житлові сектори: два по 25 і один на 38. Є спільний кухонний блок, змонтований з 14 модулів і сантехнічного блоку, де можна помити руки. Працюємо в форматі привізної їжі.

Відшкодування електроенергії та інших комунальних витрат, включно з вивезенням побутових відходів, лягло на бюджет Львова. Так само, силами міста сюди закуповували подушки, матраци, постільну білизну, рушники. Польська сторона поставила модулі та меблі до них. Монтували — львів’яни.

— Наша відповідальність, щоб людина себе тут комфортно почувала. Задачі, які поставило місто — надалі соціалізувати людей, допомогти знайти роботу, — продовжує Володимир. — У кожного своя історія. Але вони всі виникли з того, що почалася російська збройна агресія. Всі мешканці — дорослі й самостійні, їм не потрібна нянька. Тут добре налагоджений побут. Був приємно здивований, що люди захотіли помити після себе кухню, бо ми готувалися шукати помічників.

Територія житлових секторів огороджена, цілодобово патрулюється муніципальною вартою. Кухонний блок працює за графіком — з 8:00 до 17:00. На ніч його закривають. Туалети та душові відкриті цілодобово.

З ЛИМАНА ДО ЛЬВОВА

Із одного з модулів виходить невисока жінка у сірих трикотажних штанах та демісезонній куртці кольору шампань. Коротке волосся фарбоване у відтінок “червоне дерево”, до якого пасує атласна хустка на шиї.

62-річна Людмила показує своє невелике помешкання.

— Два шкафа єсть, столик, дві стулочки. Дві кроваті двохетажні. Чайник, холодильник і мікроволновка є на кухні. Туалєт і душ отдєльно, но іти недалеко. Умови хороші, нас устраює. Мєбєль, матраси, ковдри нові, постєль. Коврікі нам в секонді дали безплатно, — широко відкриваючи двері, показує свій тимчасовий притулох.

Вони ж самі захотіли цю війну, самі рішили відділяться

Прямокутне приміщення невелике. Місця небагато, але світлі меблі візуально додають простору. Праворуч вздовж стінки одне за одним стоять два двоярусних ліжка. На верхніх порожньо, а на нижніх ярусах акуратна світла постільна білизна з квітковим принтом, ковдри виглядають товстими і теплими. Ліворуч — дві шафи-пенали з дверцятами та відкритою полицею, між ними невеликий столик. Навпроти вхідних дверей — вікно, наполовину прикрите ролетою. Підлога встелена світлим міцним ламінатом. Біла ліжок — сірі смугасті плетені килимки. На дальньому ліжку дрімає, прикривши ноги ковдрою, літня жінка в синьо-зеленому велюровому халаті. Тут пахне теплом і затишком.

Автор: Ольга Стенько

Кожен мобуль площею 15 кв.м. розрахований на 4 пожильців, вмебльований ліжками, табуретами, столиком та двома шафами-пеналами

Приїхала до Львова з міста Лиман Донецької області разом із 85-річною матір’ю, розповідає про себе Людмила. Економіст за фахом, вже на пенсії в рідному Лимані мала власний бізнес — невеликий магазин будматеріалів. Змушена була його закрити, щойно поруч з містом почали стріляти.

— Для мене война почалася у 2014-му. Мої сини тоді пішли захищати нашу Донецьку область — один добровольцем, другий у складі 53-ї бригади. Тепер він у 54-й бригаді, а старший служить у ВДВ, зараз в Рубіжному. Для мене був найстрашніший день, коли сина, який був резервістом, знову призвали й він пішов служити, — витирає жінка сльози. — У 2014-му нікуди не виїжджали, бо війна була від міста кілометрів за 60.

Люди не думали, що у лютому розпочнеться повномасштабна агресія Росії. Вірили керівництву країни, яке запевняло, що нічого не буде, стверджує переселенка. Тому ніяких укріплень у місті не робили. Блокпости в Лимані з’явилися вже після 24 лютого.

Люди не думали в лютому, що буде війна. Вірили керівництву країни, яке запевняло, що нічого не буде. Ніяких укріплень у місті не готували — блокпости ставили після початку.

— Людей багато в Лимані залишилося — чимало проросійських, ждуть “русский мир”. Вони реально вважають шо їх защищають. Кажуть, вісім років була війна на Донбасі, бо Україна воювала з ДНР, ЛНР, — веде далі Людмила. — А вони ж самі захотіли цю війну, самі рішили відділяться, самі з Росієй рішили бути! У мене скоко родичєй в Росії! Вони нам не вірять, шо в нас таке. Кажуть: “У вас багато фейків”. Присилаю їм відео, а у відповідь говорять, шо “это Тик-Ток”. Коли все почалося, просили шоб ми під’їхали до границі, а вони нас заберуть. Но ми даже не думали. У мене ж тут два сина, як я їх бросю і туди поїду?

Нас дуже всі підтримують з первого дня, як тільки приїхали

З рідного міста жінки виїхали 11 квітня. Залишили у Лимані квартиру в чотириповерховому будинку на околиці міста.

— Щас вже багато домів побомбили в Лимані. Наш пока цілий, слава Богу. В місті поки Росії немає, а от в сьолах рядом вже єсть. Син допоміг виїхати — договорився за автобус. Ми приїхали у Львів, нас тут встрітили волонтери. В дорогу з собою взяли зовсім не те шо треба: є теплі вєщі, а те шо щас нада — прийдеться купувать. Взяла, правда, ще ноутбук. І фотографії своїх синів. Одяг то канєшно привозять, но вибрать там дуже мало шо можна.

Спочатку переселенки безоплатно жили в готелі тимчасового прихистку на вул. Городецькій. Туди волонтери привозили продукти, з яких біженці самі готували їжу. За 10 днів жінкам повідомили, що їм надають інше житло — у модульному містечку.

— Ми таксі заказали через програму. Було 43 гривні. Та коли приїхали, він (водій. – Gazeta.ua) з нас не взяв і копійки, поміг речі занести, — говорить Людмила. — Львів’яни взагалі золоті люди. Нас дуже всі підтримують з первого дня, як тільки приїхали. Помогли нам з’їздити в адміністрацію (зареєструватися на отримання довідки ВПО. — Gazeta). Но ще, правда, досі не получили. Людей, мабуть, багато.

У пані Людмили дзвонить телефон — звичайний старенький кнопковий мобільник. Перепрошує, знімає трубку. Відвертається, щоб поговорити. Сидить на лавці згорблена з опущеною головою. Зрозуміло, що говорить з кимось, хто залишився в Лимані.

— Ну та може просто по підвалах зв’язку немає? Будем надєяться шо всьо харашо. Та ти шо?! Ну так ви ж по вулиці не ходіть коли стріляють! Харашо шо в кросівок, а єслі б той осколок в нову влетів? Шо там, страшне, да? Ну і хто це, Жень, стріляє по вас? Ясно. Ну ладно, спасіба шо позвонив, — завершує розмову жінка.

Ракети — це ще не война

Переповідає розмову: у Лимані горять будинки від влучань снарядів. Її співрозмовник був на вулиці, коли почався черговий обстріл. Біг до укриття, коли осколок вдарив у ногу — встряв у гумову підошву кросівка і дивом не наніс ушкоджень. Щодо того, хтоце стріляє, чоловік відповів обережно: “Якби ж знав — сказав би”.

У Львові теж бувають повітряні тривоги, каже жінка. Коли жили в готелі тимчасового прихистку, бігали у підвал будинку. Там же були, коли на місто прилетіли російські ракети.

— Ракети — це ще не война. А война — це коли танки і “гради”, стріляють з автоматів. Ото — дуже страшно, — зітхає.

І додає, що найбільше мріє зараз повернутися додому. Сподівається, що це буде максимум за два місяці.

ЙОГА ДРУЖБИ

Неподалік в одному з модулів відкриваються двері й на вулицю визирає худорлява брюнетка в чорних вузьких джинсах та яскраво-рожевому худі з капюшоном.

Киянка 39-річна Наталія Скубаєва приїхала до Львова 11 березня з матір’ю та донькою. Зі столиці, де живуть у багатоповерхівці, виїхали рятуючись від ракетних ударів. Оселилися на своїй дачі під Києвом в селі вздовж Обухівського шосе.

Було дуже холодно — гріла мамі ноги своїми руками.

— Доля Бучі й Ірпеня нас минула. Але ми бачили з вікна, як палала нафтобаза. Чули як падають ракети — здригалася земля. Ми бігали постійно в підвал. Було дуже холодно — гріла мамі ноги своїми руками. День і ніч змішалися в одну велику добу. Наші друзі їхали машиною на Львів, взяли нас із собою, — розповідає жінка.

На голоси з кімнати визирає 15-річна Марго, миловидна довгокоса дівчина в яскраво-червоному спортивному костюмі — донька Наталії.

Розповідають, що перший час жили у знайомих, але за місяць на прохання власників мали з’їхати, тож треба було шукати інше місце.

— Знала особистий номер львівського мера Андрія Садового, тож написала йому у WhatsApp прохання допомогти з житлом. Не дуже сподівалася на відповідь, але отримала номер телефону людини, яка розселяє біженців у місті, — веде далі Наталія. — Був варіант або в гуртожиток або в модульне містечко. Ми не знали що це, нам запропонували під’їхати подивитися. Мені сподобалося, живем вже два тижні. Добре, що маємо власний простір. Все нове, тепло. Температуру регулюємо самі.

З гучним гавканням з дверей за чотири модулі від нас вискакує чорна з рудими підпалами такса в дитячому памперсі. Радісно вихляє хвостом, передніми лапами майже сягає коліна Наталії. Вони з донькою присідають погладити тварину. У жінки яскравий манікюр у кольорах українського прапора – довгі накладні нігті фарбовані жовтим та блакитним лаком.

— Ти почєму убєжала от хозяйкі? Ти моя буська, — підхоплює улюбленицю на руки пишна блондинка в темно-синій куртці. Обіймає тварину, а та намагається облизати хазяйці обличчя.

— У містечку забезпечують усім, що потрібно для життя — гігієнічні засоби, миючі, посуд. Годують безкоштовно і смачно двічі на день — є обід та вечеря, — веде далі Наталія Скубаєва.

— На сніданок, хто хоче, є їжа в холодильнику, остається з вечері. Їжі хватає. Желатєльно жидкого б іще, — долучається до розмови блондинка, представляється 50-річною Наталею. Приїхала до Львова теж з Києва, разом із онуками та собакою.

Йшли на війну, в основному дуже бідні з відсталих сіл

— Да, немає перших страв, і це важко. А так — достатньо, ми об’єдаємося по порціях. Тіки шо, наприклад, я їла гречку з куриною ніжкою і салат огірок-помідор, хліб, — каже Скубаєва.

Жінки радісно сповіщають, що в містечку монтують пральні машини. Поки ж перуть руками в мисках, сушать речі на батареях у своїх кімнатах.

Доповнюючи одна одну, переселенки кажуть, що хочуть додому і сподіваються повернутися після 10 травня. Саме цю дату називають, бо вважають, що після “параду” на Червоній площі в Москві російський наступ вщухне.

Наталія Скубаєва висловлюється проти демонізації росіян. Вважає, що в кожної нації є як добрі, так і погані люди. І українці в цьому не виключення.

— У мене скільки там (у Росії.– Gazeta.ua) друзів, учнів, знайомих. Вони мені пишуть і плачуть, шо ми не хочемо, щоб ти нас робила ворогами. “Це ж не ми. Ми ж не беремо зброю і не йдемо вас стріляти”, — емоційно пояснює тренерка з йоги.

— Люди бояться, тому так роблять (пояснює відсутність великих антивоєнних протестів у РФ. – Gazeta.ua), — говорить інша Наталя. — А йшли на війну, в основному дуже бідні з відсталих сіл — тому шо обіцяли їм великі гроші за те, що вони будуть захищати Росію. А шо то за захист такий — убивать і калічить женщін і дітей?

— Саме страшне, коли насілували 10-місячну дитину — це яким треба бути дегенератом і подонком! Дуже страшно, — додає Скубаєва. — Вважаю, що все зле вертається. І кожного, причетного до того що робиться в Україні, принцип бумеранга настигне. В тій чи іншій формі. Я вірю в закон карми, бо практикую йогу. Людина ніколи не зрозуміє іншого, поки не побуде на його місці. Можна як завгодно співчувати, але щоб зрозуміти, треба побачити як летить, бомбить, горить. Відчути що значить мерзнути з рідними у підвалі.

МРІЇ ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ

Тренерка з йоги розповідає, що проводить тричі на тиждень заняття, які транслює для своїх учнів в Instagram. Практикує ранками в приміщенні столової — там стабільний інтернет-сигнал, є світло і доволі тепло, на відміну від подвір’я. Коли встановиться стабільно тепла погода, планує вийти на відкритий майданчик.

Обидві співрозмовниці зізнаються: їх бажання, по суті, здійснилися. Хоча і не так уявляли їхнє втілення.

— Мені 50 років ісполнилося у Львові 12 березня. Це була моя мєчта і вона осущєствілась, — сміється блондинка. — Мріяла раніше приїхати у Львів 11-го, попразнувати і 13-го додому поїхати. Але началась война. Даже не задумувалася, сначала — приїхали во Львов, а потім думали дальше їхати. Но так получилось, шо осталися.

Автор: Ольга Стенько

Киянка Наталя мріяла відсвяткувати у Львові 50-річчя. Так і сталося, але в менш святкових обставинах – війна в її плани не входила

Її слова перериває жвавим гавкотом такса. Проситься з рук на землю. Щойно опиняється на свободі, біжить на центр майданчика, де на столі з лавкою дві жінки виймають з пакетів якісь речі.

— А в мене теж день народження у Львові буде! 5 травня виповнюється 40 років! Моє бажання теж здійснилося! — радісно вигукує Наталія Скубаєва. — Минулого літа була у Львові, мені сподобалося, захотілося доньці показати місто, пожити тут. Ну от, приїхали, тепер тут живемо. Бачиш, Марго, мрії збуваються.

З дверей блоку, де мешкають Скубаєви, виглядає жінка років 60 у спортивному костюмі яскраво-зеленого кольору. Капюшон світшота натягнутий на лоба, від чого не видно волосся. Дивиться дещо сердито.

— Наташа, зайди, сколько тебя ждать буду, — каже суворо.

Волонтери речі привезли

Наталія перепрошує, прощається та йде в кімнату. Її донька біжить подивитися, що відбувається в центрі майданчика. Туди ж сходяться інші мешканці, які визирають на шум.

— Це, видно, волонтери речі привезли. У нас тут канєшна єсть секонд, которий роздають. Можна брать бєсплатно, но мало кому підходе. Мені розмір важко вгадать, і онукам не дуже поки навибирала, — говорить Наталя та відходить передивлятися речі.

Тим часом біля столу вже зібралося до десятка людей — дорослих та дітей. Троє дівчаток-підлітків фотографуються з м’якими іграшками — ведмедиками.

Жінка років 40 у чорному светрі з вишитими червоними квітами дбайливо розкладає на столику речі з останнього пакету. Перев’язує гумкою у “хвіст” на потилиці каштанове волосся, яке розтріпав вітер.

Львів’янка Юлія живе поруч. Побачила, що тут побудували мобільне містечко і зрозуміла — більшість людей тікали від війни в чому були, а зараз змінюється сезон і їм потрібен добротний одяг, говорить.

— Це буквально речі мої, чоловікові та нашої дитини. Я відкрила шафу, зібрала що мала, привезла. Тут уже вдруге. Після першого разу побачила, чого люди дійсно потребують. Знову перебрала шафу, відібрала те, що залишала носити і привезла, — каже жінка.

— Мам, глянь что я нашла! Можно взять насовсем! Я про такого мечтала! — вигукує світловолоса дівчинка років чотирьох в сіро-рожевій смугастій водолазці, високо над головою піднімаючи іграшку у вигляді сірого коня з заплетеною в пишну косу фіолетовою гривою.

Їй схвально посміхається молода жінка в світло-червоній трикотажній капюшонці на блискавці. Просить поміряти синю куртку-вітровку.

— Ну в принципе пойдет, — сам собі говорить худорлявий шатен років 45, що на лавці приміряє пару сірих замшевих кросівок.

“НЕПОТРІБНА” МОВА

Зав’язавши шнурівки на кросівках, чоловік встає, декілька разів злегка підскакує, опускаючись на носки — перевіряє, чи зручне взуття. Бере у праву руку пару стоптаних шкіряних мокасинів, у ліву — щільно згорнуті синю та білу футболки і йде вглиб території. Туди, звідки лунають звуки дитячого свята.

Для дітей-переселенців волонтери підготували анімовану програму — веселий клоун у бузковій перуці та червоному з веселим малюнком комбінезоні енергійно запускає мильні бульбашки. Дітлахи радісно верещать і ловлять їх руками.

Автор: Ольга Стенько

До Львова евакуювали багато дітей. Для них влаштовують свята волонтери та громадські організації.

Чоловік у кросівках деякий час спостерігає за святом, потім повертає праворуч, щоб обійти будівлю з іншого боку.

47-річний Олег приїхав з Сіверськодонецька Луганської області разом жінкою та сином. Вважаю себе росіянином, бо батьки родом з Росії — приїхали свого часу з Поволжя за розподіленням, каже.

Ми не за відділення від України ходили, а за федералізацію

— У 2014-му, коли все зашевелилося, я пам’ятаю цей референдум. Опитували людей, — говорить російською. — Ми не за відділення від України ходили, а за федералізацію. Смисл ми вкладали один: хотіли, щоб на Донбасі була двомовність і щоб російська була другою державною. Але були не проти, щоб всі документи були українською.

Друга мова повинна була бути, бо багато людей не те, що української не знали, а вона була їм не потрібною, наголошує.

— Коли навчання (у школах. – Gazeta.ua) йде російською, а буквально за рік треба перейти на українську мову. Ми навіть просили: давайте якось поступово. В Міністерство освіти писали, щоб якось розтягти це роки на три. Як можна за рік? У мого знайомого дочка — відмінниця — просто на трієчницю скотилася, бо не знала цих термінів у фізиці, хімії, — емоційно пояснює.

Про тодішні обстріли на Донеччині говорить, що не всі розуміли, хто насправді стріляв. Бо українські військові стояли в 10 км від міста. Коли стали прилітали міни, то поїхав подивитися. Розумів, що відстань пострілу з міномета — максимум 3 км. Тому чоловік упевнений: стріляли “свої ж” — місцеві сепаратисти влаштовували провокації.

Думав, що вони займуть те, що вважали Новоросією — Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську та Одеську області

Після того, як 22 липня 2014 року Нацгвардія звільнила Сіверськодонецьк без жодного пострілу, війна в місті закінчилася.

— То була якась напів громадянська війна, напів АТО, як ви це називаєте. Я називаю її громадянською війною, — каже трохи з викликом в голосі. — Згодом місто ожило — переселилися біженці з Донецька та Луганська.

Автор: Ольга Стенько

Більшість людей виїжджали з-під обстрілів у холодний сезон і зараз шукають легший одяг і взуття.

У лютому 2022-го Олег не думав, що почнеться повномасштабне вторгнення.

— Це нонсенс — війна в нашому сучасному світі. Я досі не можу зрозуміти Росію, чому вона на це наважилася? Там пішла якась дільожка між нею та Сполученими Штатами, — вважає Олег.

ОСТАННЯ КРАПЛЯ

24 лютого про початок масштабної агресії Росії Олег дізнався з новин. О 14:00 почув, що Щастя окупували. Думав, що ввечері вулицями його рідного міста теж поїдуть російські танки.

— Думав, що вони займуть те, що вважали Новоросією — Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську та Одеську область, — зізнається.

Артобстріли почалися 3 березня. Тоді ж були перші поранені. У місті потягнулися черги навколо продуктових магазинів, люди поспішали закупитися продуктами про запас. Паніки не було. Олег теж зробив запас продуктів для родини та ліків — дружина та 7-річний син мають інвалідність, потребують спеціальні медикаменти.

А вона: “Ні! Я росіянка, буду до кінця росіянкою!”

— Уперше до мого будинку прилетіло 5 березня. Накрило квартал “градами”. Тоді ж уперше спустилися у підвал. Наступного дня вийшов подивитися, що там робиться — жахнувся. Коли будинки почали складатися від залпів, зрозумів що це вже не жарти. 8 березня “прилетіло” вже в наш п’ятиповерховий дім. Рознесло всі вікна, довелося плівкою закрити. Але всі вижили — лиш одного чоловіка винесли з першого під’їзду, поранило розбитим склом.

З 12 березня в домі не було води, газу та електрики. Родина перебралася до квартири Олегової матері. З трьох дітей він єдиний, хто залишався поруч з нею.

— Одна сестра в Росії давно живе. Друга, так вийшло, опинилася в ЛНР. Моя мама ледь не загинула, коли стояла біля магазина, а поруч прилетіла міна. Тоді з 10 людей двоє полягло, шестеро поранених, — веде далі переселенець. — Психологічно це її зламало. Вирішила їхати до доньки на підконтрольну Росії територію. Пояснював, що втратить українське громадянство. А вона: “Ні! Я росіянка, буду до кінця росіянкою!”. Не знаю, як влаштувалася. Зв’язку особливого немає. Живуть якось.

Шкіра ціла, але величезна шишка і гематома була

Щоб забезпечити своїх близьких життєво необхідними ліками, Олег пішов до лікарні та зголосився допомагати — разом з військовими під обстрілами вивозили ліки з розбомблених аптек. Два тижні волонтерив у медзакладі — допомагав возити й носити поранених та загиблих, розвантажувати гуманітарну допомогу. Та 2 квітня сталася ситуація, коли трохи не загинув, каже чоловік.

— В центрі міста пара “Градів” влучили у відділення Приватбанку, коли ми їхали машиною. Все вибухнуло й полетіли уламки. Ми розвернулися і тікати. Гнали наввипередки з “градами”. Як у кіно, тільки машину кидало направду. Щойно виїхали з зони обстрілу — кинули авто й забігли в якийсь розбитий магазин. Ніби затихло. Водій каже: “З мене сьогодні досить пригод”. І поїхав. А я до будинку сам пішов. Подолав буквально п’ять метрів, коли квартал накрили “градами”. Впав, втиснувся в землю. Відчув, що щось сильно, ніби молотком, ударило в ногу. Обмацав себе — ніби крові немає. Потім побачив, що уламок на дольоті вже, видно, влетів у ватні штани та заплутався в утеплювачі. Шкіра ціла, але величезна шишка і гематома була. Уламок припаявся до штанини, такий був гарячий.

Наступного дня родина виїхала з міста. До Лисичанська — поліцейською машиною, потім — евакуаційними автобусами до Слов’янська. Звідти — потягом до Львова.

Будемо рятувати когось одного, бо потрібна операційна, а нас зігнали в підвал

У Львові після реєстрації та сніданку оселилися у великому спортзалі одного з вищих навчальних закладів. Почувши, що складають списки на переселення до модульного містечка — Олег записався. І його родину таки обрали для поселення.

— Живемо другий тиждень, дуже комфортно. Нам сказали, що до зими тут можна жити спокійно. Ми самоорганізувалися з приводу підтримання чистоти. Годують нас нормально. Одяг якийсь є — привезли пару тон гуманітарки. Ми їхали в зимовому, ось вдалося трохи приодягнутися, — показує одяг на собі.

Ліки купляють власним коштом. Дружину й дитину пообіцяли госпіталізувати для обстеження та визначення плану подальшого лікування.

— Хворі на епілепсію з 2014 року. Мою вагітну дружину поклали “на збереження” в Луганську в перинатальний центр. Коли місто захопили, їх усіх спустили униз у підвал. Там шляхом кесаревого розтину народився мій син, — згадує Олег. — Мені тоді лікар зателефонував, що нагорі триває бій, а моя дружина народжує: “Будемо рятувати когось одного, бо потрібна операційна, а нас зігнали в підвал”. За дві години повідомив, що обидва живі, але наслідки будуть. Того ж року у неї почалася епілепсія, через рік — у сина.

Наостанок питаю в донеччанина, що хотів би сказати усім росіянам. Відповідає, що переписувався перший місяць з декількома — вони його не розуміють і не вірять, що саме їх країна принесла зло і горе на українську землю.

— Я питаю: “Хлопці, а хто відбудує тепер все?”. Створіть фонд і для початку хоча б по 10 тисяч туди перерахуйте кожен. Щоб ці гроші пішли на відновлення Донбасу. А потім хай приїжджають і своїми руками все відбудовують, — говорить Олег. — Вони відповіли: “Шукай дім, тільки не в Україні”.

352

Людини максимум можуть розміститися у модульному містечку Львова. Але це за умови, якщо всі ліжка в усіх модулях будуть заповнені.

Автор: Ольга СТЕНЬКО

Джерело: m.gazeta.ua