Майже кожного відомого шахіста протягом кар’єри неминуче нагороджували прізвиськами. Іванчук – рідкісний виняток… Його мало не з наймолодшого віку всі навколо називали не інакше як «геній», а коли він став трохи старшим, незмінно – «Василь Михайлович». І це був не якийсь там мем або глузування з не надто пристосованого до звичайного життя гросмейстера. Постійний знак шанування.
Він і справді знав, вірніше продовжує знати про шахів щось таке, що недоступне переважній більшості, а кожен його дотик до фігур і дошки подібний до священнодійства. Коли Василя питали, а що він робитиме, коли закінчить грати, він мотав головою: «Як це закінчити?! А чому я маю закінчувати?»
Без шахів Іванчук подібний до риби, викинутої на берег моря. Він – як канатоходець, який живе тільки в той момент, коли робить черговий крок над безоднею, що розверзнулася. І ось уже четвертий десяток років пригощає нас дарами своєї творчості.
Василь народився 18 березня 1969 року в містечку Копичинці, що в Тернопільській області. Ні його батько, юрист за професією, ні мати, викладач фізики, шахами не цікавилися… Про існування хитромудрої гри Іванчук дізнався у шість років, коли татові подарували гарні магнітні шахи, – і той пояснив синові правила. Мати ж принесла з училища кілька підручників. Але серйозно працювати над грою він почав у четвертому класі, коли потрапив до шахового гуртка, до групи Геннадія Василенка. Той, вражений талантом хлопчика, весь час повторював Василеві, що він стане відомим на весь світ шахістом, – і знехотя розлучився з ним, коли той переїхав до Львова.
Там його вже підхопив досвідчений тренер Михайло Некрасов. А за кілька років, коли 12-річний талант почав грати на юнацькій дошці Прикарпатського військового округу, до занять підключилися майстри Желялетдінов та Бутурин… Іванчук завжди згадував про них із великою теплотою. Адже вони не просто вчили його шахам, – Василь досить швидко перевершував своїх вчителів, – але вклали потяг до гармонії та краси гри.
Відтепер йому недостатньо було виграти партію, заробити очко в таблиці, він хотів зрозуміти, як це працює і навчитися розкладати позицію на атоми, докопатися до істини. До цього додавалася абсолютна шахівниця (один раз побачивши щось, він вже ніколи не забував), багата творча фантазія (йому хотілося дійти до кінця найекономічнішим і красивим шляхом), і потужний комбінаційний дар, поєднаний з точним і довгим розрахунком варіантів… Плюс він був справжнім фанатом шахів і був готовий провести над цікавим аналізом стільки, скільки від нього вимагатиметься.
Він мав молодість, натиск, а ще – суто українську завзятість, бажання перемогти будь-які обставини. І за його прогресом не встигав ні рейтинг, ні регалії.
Звичайно, Іванчук, як і кожна людина, не був позбавлений недоліків. І часто вони були лише продовженням його переваг. Наприклад, він не надавав жодного значення психології, вважаючи за Тартаковером, що немає сильних чи слабких шахістів, а є тільки сильні й слабкі ходи… Так, час від часу, робота на таких «оборотах» вимагала перезавантаження. Василь міг так сильно захопитися якоюсь гарною ідеєю, що ні в якому разі не спадала на думку його супернику, що втрачав зв’язок з позицією і його блискучі задуми часом реалізовувалися лише в його фантазіях, але не на дошці.
Втім, у юнаках таке траплялося рідко. І тільки-но вийшовши на всесоюзну арену, Іванчук почав збирати перші місця у престижних турнірах… 1985-го став чемпіоном СРСР серед юнаків, через рік виграв уже першість Європи, а 1988-го розділив із Лотьє 1-2-е місця на світі. В якості «тренування» Василь зіграв у популярному Нью-Йорку опені – і несподівано для всіх виграв турнір, набравши 7,5 очок з 9 без поразок. Серед тих, кого він залишив позаду, були Ларсен, Торре, Бірн, Георгіу. Американці із захопленням дивилися на висхідну зірку шахів і відзначали глибоке розуміння позиції, гарне знання дебютів, а також швидкість, з якою грав Василь – жодного разу він не потрапив у цейтнот… Він грав, як дихав! “Схоже, що Іванчук найближчим часом стане ще однією зіркою радянських шахів”, – писала про чемпіона New York Times.
Такими неймовірними темпами Іванчук менше ніж за два роки додав аж дві сотні пунктів, – і ще до ладу нікому невідомий, зі своїми 2625 року підпирав першу десятку. Того ж року він уперше потрапив і до вищої ліги чемпіонату СРСР – і одразу до блискучої компанії, де грали Каспаров, Карпов, Соколов, Юсупов, Салов, Белявський, Ельвест, Гуревич, Смислів, мав грати Таль… Здобувши п’ять перемог, але і поступившись тричі, Василь розділив 5-6-е місця з Ейнгорном, але на цілих два очки позаду двох «К».
Здається, величезний успіх для 19-річного шахіста, який на той момент ще навіть не був гросмейстером – цей титул був присвоєний йому наприкінці 1988 року на олімпіаді в Салоніках, де він закривав 6 дошку збірної СРСР, – але… Іванчук, який звик лише перемагати суперників будь-якого рангу, був розчарований. І якістю своєї гри, і тим, що погано розпочавши, до ладу не зумів вклинитися у боротьбу з двома “К” за перемогу, і тим, що нарвався на потужну новинку від Гаррі, – і програв йому без звуку. Адже тоді, як і завжди, Іванчук оцінював себе лише «за Гамбурзьким рахунком».
На “невдачі” він міг відповісти лише одним. Ще самовідданішою роботою!
Наступні три роки – з 1989 по 1991 – стали для нього справді «золотими», піком його шахової кар’єри. На жаль, так і сильно він більше вже ніколи не грав. Це був дивовижний час, коли для Іванчука просто не існувало неможливого.
Першою його великою «дорослою» перемогою, заявкою на домінацію став Лінерес-1989. У ньому ще Каспарова, але грали всі зірки, включаючи Карпова. Вони з Василем і стали головними конкурентами у боротьбі за перемогу – йшли ніздрі в ніздрю, обидва здобули по п’ять перемог і пристойно відірвалися від усіх інших… Але екс-чемпіон спіткнувся про Шорта, а українець щасливо уникнув поразок, – і зумів узяти чисте перше.
За ним був Біль, у якому Іванчук поділив 1-2 місця з Полугаєвським. А 1990-го – міжзональний у Манілі та супертурнір у Тілбурзі. У першому Василь розділив перемогу з Гельфандом і став претендентом, у другому – з Камським, і піднявся у рейтингу на 4-й рядок, поступаючись лише Каспарову, Карпову та голландцю Тимману. І це у 20 років!
Прогрес Іванчука був настільки очевидний, що після 6-ї дошки 1988-го, на олімпіаді в Нові-Саді 1990-го, поки Каспаров з Карповим вп’яте з’ясовували, хто з них сильніший у матчі за корону, – українець очолив і навів до чергового “золоту” останню в історії збірну СРСР. За спиною у Василя розташувалася пристойна компанія, і все до одного – старше за українця: Гельфанд, Белявський, Юсупов, Юдасин і Барєєв…
Чи можна було мріяти про велике? Якщо говорити про Іванчука, то так! Адже 1991 року мав визначитися новий суперник Каспарова за матчем на першість світу. Що б хто не говорив, а на початок нового десятиліття всі так втомилися від нескінченних матчів двох «К», що шаховий світ жадав оновлення нових осіб. І це оновлення бачили насамперед у його обличчі. Молодий, яскравий, нестандартний. І неймовірно сильному.
А після того як Іванчук у своєму першому претендентському матчі, у 1/8 фіналу, просто на шматки розірвав Юдасіна – 4,5:0,5, про нього заговорили вже як про нового Фішера… Леонід на той момент входив у першу десятку , але нічого не зміг протиставити супернику: той розривав його в дебюті, зминав у міттельшпілі, а потім добивав у ендшпілі!
Таке ж «знущання» з боку Іванчука тривало в Лінаресі, в якому грали вже всі без винятку найкращі шахісти світу, включаючи Каспарова. Він став його першою жертвою… Здається, подібного розгрому за всі роки його чемпіонства Гаррі не чинив ніхто! Іванчук у брязкіт розбив бастіони чорних, Каспаров здався за хід до матюка. У 5-му турі капітулював Карпов, у 8-му – Ананд. Загалом у тому турнірі Василь здобув шість перемог, не програвши жодного разу. А якщо судити за його коментарями – одразу, за гарячими слідами, українець написав книжку «Лінарес 1991», – здається, за бажання він, який не мав за турніру жодної не те що поганої, навіть сумнівної позиції, міг би додати ще газку, і відірватися від Каспарова, що кинувся за ним у погоню, ще більше, ніж на півочка. Але, зрештою, не можна ж вигравати всі партії.
Якщо раптом у когось складалося враження, що Іванчука перехвалили і за своїм рівнем він не дотягував до «кращих зразків», то досить подивитися його партії з Лінареса-1991. І зрозуміти який гравець на початку 1990-х з’явився на горизонті. І він явно не був генієм однієї ночі, якому випадково пощастило, і він зірвав джекпот.
Інші учасники того претендентського циклу відстали суттєвішою за Каспарова. Карпов із Тимманом – на три очки, його майбутній суперник по 1/4 фіналу, Юсупов – на два. Після Лінареса, і ця думка неодноразово прослизала в пресі, здавалося, цей матч у Брюсселі буде для Іванчука не більш ніж чистою формальністю… Все-таки кар’єра Артура вже пішла на спад. А незадовго до цього москвича ще й мало не застрелили у власній квартирі під час пограбування, після чого він спішно покинув Радянський Союз, – і був далеко не в кращому своєму стані, як у психологічному, так і у фізичному.
Але Юсупов є Юсупов, і просто так підняти лапки на знак здачі не міг. Він боровся щосили і, за його словами, після кожної партії тут же біг до телевізора, який рясно показував хроніку серпневого – йшов 1991 рік – путчу в СРСР… «Настрій з кожним днем ставав дедалі гіршим, у центрі Москви стояли танки: переживав за людей, друзів, родичів, – згадував Артур. – Я програвав із мінімальним рахунком, але в якийсь момент зумів «зачепитися» і навіть захопити ініціативу. І перед вирішальною 8-ю партією ситуація в країні прояснилася: путч завершився, стало ясно, що все буде добре, і це дало такий емоційний злет, що я вийшов на свою суперформу!
Загалом, що говорити – на два вирішальні дні припали, напевно, дві найкращі партії в кар’єрі, а невірне й у житті Юсупова… Тут і Іванчук з усією своєю геніальністю, мабуть, нічого не міг вдіяти. Артур спочатку зрівняв рахунок, провівши натхненну з жертвою цілої човни атаку. А після того, як врятував матч, виграв феєричну партію на тай-брейку: віддав чорними півкомплекту, але таки дістався білого короля.
Дві ці перемоги посіли 1-е та 2-е місце у конкурсі «Інформатора» – на найкращу партію півріччя. «Зрозуміло, таке могло статися лише одного щасливого для мене дня, – виправдовувався потім Юсупов. – Просто колосальне творче піднесення! І мені досі трохи незручно перед Василем, бо це було не зовсім справедливо щодо нього. Втрутилися якісь інші сили, йому просто не пощастило…»
Можна скільки завгодно гадати, чим закінчився б претендентський цикл 1990/92, якби Іванчук пройшов Юсупова. Артур у наступному колі поступився Тимманові, ну а Ян – Шорту, який у півфіналі сенсаційно вибив Карпова… Але що саме того серпневого дня ми втратили Іванчука як потенційного чемпіона, цілком очевидно.
У Василя просто «вибило пробки» – причому раз і назавжди. Він пережив стрес такої сили, що його організм, нервова система, сама того не бажаючи, просто поставили блок і доклали всіх сил, щоб такого з ним більше не відбувалося. Грати і перемагати в супертурнірах та комерційних матчах – будь ласка, творити за дошкою та «в домашній лабораторії» – заради бога, але боротися за титул чемпіона світу – ні. Ніколи!
Вся подальша шахова біографія Іванчука – неначе доказ цієї нехитрої «теореми». Протягом наступних півтора десятка років Василь залишатиметься, поряд із Анандом та Крамником, головним, турнірним суперником Каспарова, і забере у нього чимало перших місць. Мало хто може похвалитися таким вражаючим списком перемог: Рейк’явік (1992), Монако (1993, 1998), Дортмунд (1993), Мадрид (1993), Мюнхен (1994), Новгород (1994, 1996), 9, 9 Хорген (1995), Вейк-ан-Зее (1996), Амстердам (1996), Белград (1997), Монтекатині Терме (2000), Софія та Москва (2008), Базна та Джермук (2009), Гібралтар (2011) та т .д. Адже крім перших місць в українця були ще десятки 2-го і 3-го місця в найжорстокішому суперництві з переможцями.
І протягом чверті століття фактично у кожному турнірі – особистому чи командному, – у якому Іванчук виходив на старт, його вважали одним із головних, а часто й головним фаворитом. А те, що він в одній окремо взятій партії може обіграти будь-кого, про це можна було б не згадувати! У нього був найширший дебютний арсенал, і вибір Василя був справжнім знаком якості для того ж таки Каспарова… Він знаходив нові, недоглянуті стежки в міттельшпілі, показував дива еквілібристики в ендшпілі.
Якщо де й була слабина в українця, то це в психології. Але не в її «традиційному» для шахів ласкерівському вираженні, Василь добре відчував своїх конкурентів, і підбирав схеми безпосередньо під кожного з них. Часом він не міг контролювати себе, – і внутрішня апатія могла досконало вибити його з колії: половину турніру він міг провести на найвищому рівні, ну а другу просто завалити. Невдачі заганяли Іванчука у депресію, бо програвати він за кар’єру так і не навчився.
На його рахунку перемоги над усіма сучасними чемпіонами світу – починаючи від Карпова, закінчуючи Карлсеном, – хоча з жодним з них він не досяг позитивного рахунку. Але це вже щось із розряду тієї самої психології, часом здається – навіть містики.
«Я не дуже хотів стати чемпіоном світу з класичних шахів, на мою думку, всі так носяться з цим титулом, адже це всього лише один турнір, – одного разу вирішив прояснити свої стосунки з шахівницею Іванчук. – Я можу стати чемпіоном світу, але за умови, що готуватимуся до цього, як до звичайного турніру. А якщо ні, то я не зможу спокійно грати. Якщо турнір дуже важливий, то до нього я не можу підготуватися ні за комп’ютером, ні за шахівницею… А коли напруга трохи спадає, тоді повертається бажання грати, і з’являються нові ідеї. Чому так? Я не знаю!”
Проте він раз-по-раз пролітав «мимо каси». Провалив міжзональний у Білі (1993) і не вийшов у цикл ФІДЕ, а цикл Каспарова так і зовсім проігнорував. Мало радості принесли йому і «нокаути» Ілюмжінова, у яких напруга та навантаження на нервову систему були ще сильнішими: це справжня рулетка, де лише дві спроби.
Він регулярно вилітав на далеких підступах. А додому його відправляли люди, з якими міг зустрітися хіба що на олімпіаді: Сейраван (1997), Нісипяну (1999), Ельвест (2000), Касимджанов (2004). І лише раз Іванчуку вдалося проти досить далеко, майже до самого кінця – в «нокауті»-2002. Тоді в засніженій Москві йому якимось чином вдавалося не думати про результат і абстрагуватись від «корони».
Іванчук одного за іншим пройшов Шовунова, Мачею, Сутовського, Є Чжанчуана, Лотьє та Ананда. Але як тільки йому довелося грати у фіналі, та ще й проти співвітчизника, 18-річного Руслана Пономарьова, – всі колишні страхи та переживання повернулися.
Не порівняти того спокійного, задоволеного життям, щодня посміхається Василя з відбірної частини турніру з тим буквально «зацькованим звіром», що приїхав на фінал. Так начальник штабу Пономарьова Данаїлов спеціально влаштував, щоб Василь «помітив», що Руслану допомагатиме Топалов! Щойно він побачив очі Іванчука – «справа» була зроблена. Йому одразу розхотілося в цьому брати участь… Не випадково не раз по ходу матчу, в якому його молодий суперник одразу захопив лідерство, – він мало не показово відсідав від столика, ледь не в зал для глядачів, або вивчав позицію по демонстраційній дошці. Загалом робив усе, щоб зменшити шанси на перемогу.
Ну, а коли програв – здається, з полегшенням видихнув. Пронесло повз титул…
Іноді здавалося, що Іванчуку мало не спеціально треба грати погано, і ні на що не розраховувати, – ось тоді він розслаблявся, переставав думати про результат, і перед нами опинявся гравець, якого всі знали, любили, який міг вирішувати титанічні завдання … Такі як, наприклад, на турнірі претендентів у Лондоні-2013, коли Василь у трьох заключних турах обіграв спочатку Карлсена, практично позбавивши його шансу на матч із Анандом, а потім його головного конкурента – Крамника, зрівнявши шанси.
Це той украй незначний контраст між двома Іванчуками ось уже три десятки років визначає у його шахівній біографії та долі приблизно все. Деколи здається, що ця відмінність не помічає і сам Василь, – і наперед початком турніру ніколи не можна розібратися, – буде він лідером чи програє всі партії? При цьому, незалежно від фінального результату, гросмейстер може грати абсолютно геніально.
Незважаючи на вік, Іванчук показував видатні результати у швидкі шахи та у бліц. Так, у 2007 році він став чемпіоном світу з блискавичної гри, після чого ще не раз опинявся в трійці, завдаючи великої шкоди найкращим гравцям світу. Ну а 2016-го, обігравши все молоде покоління, включаючи чемпіона світу Карлсена, виграв чемпіонат світу у рапіді. Найцікавіше, що в момент нагородження, коли грав український гімн, Василь… розраховував шашкову комбінацію, і ледь церемонія закінчилася, – втік до столика, де під оплески колег з’їв у суперника півкомплекту.
Але єдині турніри, у яких Василь завжди грає добре – командні!
Взявши два «золота» на олімпіадах ще зі збірною СРСР, він додав ще два – разом із збірною України. Іванчук привів її до перемоги у 2004 та 2010 роках, граючи з різними складами, але незмінно очолюючи та спрямовуючи своїх соратників. Він лише раз, після того як Пономарьов завоював титул у 2002 році, у муках поступився йому першою дошкою.
І ця незмінна перша дошка, – а Василь зазвичай грає всі партії до єдиної, – для нього означає чи не більше, ніж перемога у супертурнірі. Він це і честь, але як і величезна відповідальність, що він несе з гідністю. За 30 років він поступився ліченим числом разів і взяв 12 індивідуальних медалей, з них чотири – золоті.
Іванчук двічі перемагав на командних чемпіонатах світу, двічі був у них другим. Перемагав він і в клубному чемпіонаті Європи, а ось стати першим у командному наразі не вдалося. Довелося завойовувати «Європу» наодинці, що він зробив у 2004 році.
Перераховувати титули та нагороди Іванчука – невдячне заняття. Навіть усі вони разом узяті не передадуть того внеску у шахи, який зробив Василь Михайлович.
Це не людина, а справжня планета зі своєю щільністю, атмосферою та тяжінням! І, незважаючи на те, що він дедалі рідше сідає за шаховий столик, кожна його поява – це подія. А його глибокі, неординарні думки про гру, її героїв та події – не просто приватна думка гравця… Іванчук як ніхто інший відчуває зміну тренду, адже йому протягом довгих років для аналізу та підтримки баз даних навіть не був потрібен комп’ютер, він все пам’ятав і так. А точність його оцінок, навіть побіжно чи наосліп, була майже бездоганною – на рівні «рибки», «гудіні» або «стокфішу».
Не дивно, що Іванчук виявився причетним навіть до партії Хармона проти Боргова в серіалі, який підкорив увесь світ! Сценаристи Queens Gambit, а в шахівниці їх консультував Каспаров, взяли за основу головної партії всього серіалу, варіант із цілком реальної зустрічі… Іванчук – Вольф із міжзонального турніру 1993 року.
Як йому це вдається? «Мій головний секрет успіху у тому, що я роблю те, що люблю. Це справді дуже важливо, – щиро каже українець. – Я професійний гравець протягом багатьох років. Я почав займатися шахами у 6, а з 10 років граю у турнірах. Але я не пам’ятаю жодного моменту у своєму житті, коли вважав би шахи своєю професією чи роботою!» А ще треба бути генієм. Як Василь Іванчук.
Автор Levitov Chess.